Як Тбіліська бієнале потрапила в Україну і що в нас спільного

Тбіліська архітектурна бієнале цьогоріч із формату фестивалю у виставкових павільйонах Тбілісі перейшла в онлайн. 74 проєкти архітекторів, урбаністів та митців від Лондона до України на тему «Що у нас спільного» змогли побачити всі охочі. Частина проєктів була фізично представлена у Івано-Франківську, Києві та Дніпрі протягом осені, тож українські  глядачі мали можливість зустрітися з новим містобаченням онлайн і наживо.

 

Бієнале загальної архітектури

Вперше Тбіліська архітектурна бієнале (ТАБ) відбулася в 2018 році. Заснували його Тінатін Гургенідзе, Натія Каландарішвілі, Отар Немсадзе та Гігі Шукакідзе. Для першого фестивалю у Тбілісі обрали тему «Будівель недостатньо» (Buildings are not enough), присвячену активній забудові міста та дослідженню справжніх житлових та соціальних потреб мешканців.

Цьогоріч у продовження попередньої теми учасники Тбіліської бієнале розмірковували над тим, «Що у нас спільного» (What do we have in common) — про перехід від усього спільного й загального, властивого радянській епосі, до приватного та індивідуалізованого, що прийшло в часи незалежності. Як створювати нове і водночас поважати нещодавню історію — дилема, актуальна нині для Грузії та інших країн на пострадянському просторі.

«Нам слід не лише намагатися шукати сучасні міські ідентичності ззовні, а концентруватись і досліджувати те, що ми вже маємо, — говорить Тінатін Гургенідзе. — Створення місцевої та унікальної міської ідентичності є дуже важливим. Звичайно, завжди слід шукати оновлення, але це не повинно перетворюватися у намагання стерти минуле і замінити його блискучими, сучасними архітектурними елементами».

Як розповідає Тінатін Гургенідзе, ідея дослідити спільні простори та спільність ґрунтувалася на досвіді першої бієнале. Також на вибір теми вплинула недавня історія Грузії та події після здобуття незалежності.

«Швидкий перехід Грузії до неоліберальної політичної системи в 90-х роках призвів до нового розуміння цих спільних ресурсів — ресурсів, відкритих для комодифікації та індивідуалізації, — говорить вона. — Працюючи над другим виданням Тбіліської архітектурної бієнале, на наш подив, відповіді на запитання «що у нас спільного?» ми знайшли набагато раніше. З несподіваними зрушеннями в житті, які сталися через нинішню пандемію, стало зрозуміло, що багато речей насправді є спільними. Але варто розуміти, що пандемія викриває та посилює наявну в світі нерівність».

Виставка-павільйон на Промприладі, фото: Андрій Сидорук

«Нам пощастило, що в нас було ще кілька місяців до бієнале 2020, коли почалася пандемія. Ми уважно спостерігали за ситуацією і вирішили не скасовувати подію, а натомість перетворити обмеження на можливості, поекспериментувати з новими форматами організації міського фестивалю, — говорить Тінатін Гургенідзе. — Оновлена бієнале мала стати голосом, який можна було б іще більше поширити, охопити людей у ​​всьому світі. Таким чином захід перетворився на «Бієнале загальної архітектури», що зародився у Тбілісі, але намагався пропагувати концепцію «спільності» далеко за межами Грузії. Фізичний простір дуже важливий для такого фестивалю. І хоча нам все ж вдалося побудувати кілька інсталяцій та виставок в автономному режимі, ми все ще відчували брак збору аудиторії в одному місці. Перемістивши більшу частину своєї діяльності в інтернет, ми трохи відірвалися від нашого головного місця розташування — Тбілісі, і бієнале стала  міжнародною подією».

Україна стала головним партнером Тбіліської архітектурної бієнале завдяки співпраці грузинських архітекторів з іванофранківською урбаністичною платформою Metalab. ЇЇ співзасновниці Анна Пашинська та Анна Доброва організували представлення бієнале в Україні та брали участь у відборі учасників.

«На участь у бієнале подавалися не лише архітектори, але й митці, дослідники на перетині програмування, музики, перформансу — всі, хто мали що сказати на тему «Що у нас спільного» за умови, що це вписувалося в міську архітектуру і просторове проектування, — розповідає Анна Пашинська. — Головна об’єднавча тема — про країни, які в минулому були за комуністичного режиму, коли все було «спільним», а потім раптом стало приватизованим. Сьогодні час, коли ми всі згадуємо, що значить спільно користуватися простором, доглядати його, інколи за нього платити. Хто має право на той чи інший простір, чи хто є власником певних об’єктів? Багато схожих проблем є в України, Грузії, Албанії. Був серйозний відбір з відомими іменами, подавалися зокрема й учасники Венеційської бієнале. Тож ми провели другий етап з інтерв’ю, після якого проєктів-учасників стало більше, ніж ми розраховували. Було цікаво спостерігати за тим, як під час відбору в дискусіях з кураторами розвивалися ці проєкти».

За підсумками конкурсу до участі в бієнале відібрали 74 проєкти з 400, з них сім — українські, які в кожній з категорій потрапили до десятки найкращих.

У проєктах бієнале переважали гостросоціальні теми — про екологію, переселенців, людей без дому, але на Тбіліській бієнале не було класичних архітектуних проектів: це була радше дискусія на тему, як соціальні проблеми можна вирішувати через архітектуру й простір.

павільйон в Дніпрі в DCCC. Фото: Арсен Дзодзаєв

 

Переселенці, будівництво, ленінопад

На час бієнале в докарантинних планах Metalab було відкриття українського павільйону в Тбілісі, але пандемія коронавірусної хвороби внесла свої корективи.

«Metalab — єдині з усіх партнерів бієнале робили на місцях традиційні виставки. Довелося думати, як фізично представити проекти, показані онлайн, щоби розповісти про них доступно, — розповідає Анна Доброва. — Ми розуміли, що онлайн-подій тепер багато. Фестивальний настрій бієнале в Тбілісі при цьому втрачається. Натомість нам вдалося досягти великої економії ресурсу, адже більш теоретичні події, як от симпозіуми, можна робити онлайн та фокусуватися на практичному. Витрат менше, а результат — більший. Це те, що відбулося з бієнале і що ми у Metalab тепер переглядаємо як формат для свого фестивалю «Сеанс міського сканування».

Україну на Тбіліській архітектурній бієнале у категорії «фізичний об’єкт» представили Дана Косміна та Микола Рідний з проєктом дослідження побуту біженців у пансіонаті «Джерело»: «The hotel, the sanatorium, the pension & their refugee`s rooms» та Анна Рябова й Дмитро Міхєєв з архівом об’єктів, які виникають у просторі, доки його створюють, та зникають після завершення будівництва — Understructures.

Роботу Дани Косміної та Миколи Рідного виставляли в київському та дніпровському павільйонах у форматі архіву. А в Києві у них була інсталяція навпроти Національного художнього музею. «Це проєкт на тему переселенців, які заселяли модерністські будівлі, в основному закинуті готелі. Вони сквотували і там жили, бо не мали куди йти. Творча група Дани і Миколи розповідає про кілька таких прикладів, — говорить Анна Доброва. – У Києві таким місцем став готель «Джерело», звідки нещодавно вигнали переселенців. Його зараз будуть перебудовувати. Вони називають такі готелі сірими плямами, до яких звертаються ті, у кого немає іншого виходу. Дана й Микола знайшли таку сіру пляму в центрі Києва — бювет «Джерело». Вони його теж засквотували — бювет став арт-майданчиком для їхніх інсталяції».

Презентація проєкту “Готель, пансіонат, санаторій та їхні кімнати для біженців” Дани Косміної та Миколи Рідного. Фото: Наталка Дяченко

Проект Understructures розповідав про меблі, як от «козли», створені робітниками під час будівельних робіт. Анна Рябова й Дмитро Міхєєв запрошували будівельні бригади, досліджували феномен таких DIY-меблів як витвору мистецтва і дизайну.

До категорії «цифровий проєкт» також відібрали дві українські пропозиції. Це платформа для міських активістів We. City від національної команди глобальної мережі Європейської архітектурної студентської асамблеї EASA Ukraine — застосунок, який спонукає мешканців утілювати позитивні зміни в спільному просторі. А також дослідження людського, емоційного, трудового та вуглецевого сліду будівництва й ремонту на прикладі однієї квартири DOMA: Networked Homes від Центру просторових технологій

Ще дві теоретичні роботи були відібрані до участі в бієнале в категорії «публікація». Катерина Малая дослідила зв’язок суспільних та політичних змін із міським простором, в якому вони відбуваються, у роботі Monumental Voids and the New Political Common Space: American and Post-Socialist Cities. Робота — про спільні риси ленінопаду та хвилі знесення постколоніальних пам’ятників під час руху #BlackLivesMatter.

Надія Антоненко й Тетяна Румілець описали життя, занепад та відносини утопічної модерністської архітектури з реальністю на прикладі житлового масиву Виноградар, створеного Едуардом Більським. Їхня робота — Transformation of Public Spaces of the Vynogradar Residential Area in Kyiv.

Участь Metalab та України загалом в Тбіліській бієнале розвиває український архітектурний продукт і культурну сцену, причому не лише київську – важливою стала роль Франківська. «Є гордість за українських архітекторів і митців, які пройшли відбір. У цієї прогресивної спільноти, яку, може, й не завжди розуміють, з’явилася можливість заявити про своє бачення в рамках крутої міжнародної події і тим самим верифікувати новий порядок денний архітектури в Україні. Адже донині важко перебити ставлення до архітектури, закладене ще в 90-х, коли все нове — це те, що ти зніс і на його місці збудував. У нас була ціла відеоінсталяція на цю тему, присвячена грейдеру як символу нового, коли разом із тим знищуються цілі культурні інституції та зв’язки, спогади, історія та її надбання», — говорить Пашинська.

Проєкт Networked Homes (photo by Сenter for Spatial Technologies)

Бієнале для всіх

Куратори кожної з країн-партнерів бієнале самі обирали формат для подій у своїх містах. Іванофранківська платформа Metalab єдиною обрала саме формат виставки, аби фізично представити проєкти.

«Для України такий офлайн формат дає змогу по-цільовому, ефективніше і навіть колоритніше втілювати проєкти, представляти їх, заявляти про важливі теми, — говорить Анна Пашинська. — Постраждало хіба Тбілісі, яке мало отримати всі переваги міста-організатора. Натомість проєкти бієнале розійшлися по всьому світу й разом із тим усі проєкти зібрано на сайті, до якого усі мають доступ».

Івано-Франківськ першим зустрів бієнале разом із його основними містами Тбілісі та Берліном у імпровізованому павільйоні на другому поверсі колишнього заводу «Промприлад. Реновація». Київ прийняв бієнале у Павільйоні-13 ВДНГ. А Дніпро — у Центрі сучасної культури, який кураторська група «Культура Медіальна» облаштовує в будинку колишньої земської управи. Усі три локації пройшли через занепад та відродилися завдяки спільним зусиллям низових ініціатив.

У всіх трьох містах міжнародні проекти були незмінними, а от українські різнилися. Наприклад, аби відобразити цифрові проєкти максимально цікаво, у просторі «Промприлад. Реновація» використали VR-окуляри, проектори, iMac’и, великий сенсорний екран з інтерактивною вежею бієнале.

«Коли люди чули про архітектурну бієнале, то очікували побачити креслення й макети, а натомість були звукові інсталяції, перформанси. Ми не говоримо про архітектуру як про простір, будинок чи матеріал, а як про сукупність – взаємозв’язок явищ і процесів, станів, часу. Багато проєктів передають простір, чим по факту і є архітектура, через звук, відео, перформативний досвід, дослідження» – розповіла Анна Пашинська.

Цьогоріч організатори Тбіліської бієнале наважилися на нові формати, експериментували й у результаті отримали нечувану кількість відгуків з усіх міст, що розмістили в себе частину експозиції. Вимушена децентралізація спонукала до нового погляду на фестиваль та розширення перспективи. Це — цінний досвід, зважаючи на нову реальність у часи ковіду. І поки наступні два роки Тбілісі готуватиме новий архітектурно-мистецький проєкт, українські міста чекають на продовження міжнародного діалогу.

 

Матеріал підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатися з думкою автора.

 

Коментарі



спецтеми