Гриби й спалені машини: як мистецтво змінює публічні простори?

Маттіас Айнхофф під час свого воркшопу в CSM поділився досвідом роботи з мистецькими проектами й стратегіями художньої групи KUNSTrePUBLIC, яку він представляє, а також розповів про виклики, з якими працює його команда у ZK/U (Zentrum für Kunst und Urbanistik) — резиденційній міждисциплінарній програмі з мистецтва й урбаністики, що відкрилася 2012 року в колишньому берлінському залізничному депо. А ми зафіксували декілька історій із презентації. Стаття вийде в публікації, яку CSM підготував за результатами мистецького проекту “Мозаїка міста”. 

zku-berlin

Zentrum für Kunst und Urbanistik, Берлін

Для KUNSTrePUBLIC усе розпочалося 2006 року, коли ми об’єдналися довкола нашого першого проекту Skulpturenpark Berlin_Zentrum. Цей проект відбувся у неконвенційному мистецькому просторі — на пустирі площею майже 5 гектарів у центрі міста, що раніше був «смугою смерті» між Західним і Східним Берліном. Після зруйнування берлінської стіни ця територія функціонувала як стихійна парковка та сміттєзвалище, згодом там почали вигулювати собак, влаштовувати пікніки та дитячі розваги. Формально Skulpturenpark Berlin_Zentrum складався з 62 земельних ділянок, які належали різним власникам. Ми ж хотіли дослідити і розвинути цей простір — занедбаний, але водночас відкритий і важливий для людей, які його використовують.

Ми прагнули створити відчуття спільноти, адже цей досвід потім може стати потужним джерелом змін. Наприклад, проект «Святкування» 2009 року був фактично публічною церемонією, присвяченою маргіналізованим групам. Ми бачили, що простір Skulpturenpark Berlin_Zentrum активно використовується кількома групами — власниками собак, спільнотами, що займаються міськими городами чи партизанським садівництвом, дітьми на BMX-велосипедах та іншими. Всього ми знайшли 11 активних груп і запропонували їм створити разом подію, яка би репрезентувала спільноту. Кожна група підготувала свій прапор, емблему та написала гімн. А потім вони зібралися всі разом і почали висувати свої вимоги. Завдяки цій невеликій мистецькій дії вони згуртувалися як спільнота. Ці вимоги могли здатися в чомусь навіть абсурдними у порівнянні з тими, про які часто пишуть  провідні ЗМІ чи які цікавлять забудовників, але в проекті важливим було інше — виявити потреби й інтереси кожної окремої групи та їх як спільноти загалом, а також показати їхнє право на творче використання відкритого й порожнього простору.

За 7 років ми реалізували понад 30 мистецьких проектів, аж поки в інвестора не виникли плани на цю землю. Ми знали, що колись будемо змушені піти, але як це краще зробити? Часто стається, що після гарного й модного мистецького проекту міська влада чи власник землі каже: «Дуже дякуємо, до побачення», і використовують вкладений культурний капітал для того, щоб підвищити вартість землі й майбутньої нерухомості. Ми ж своїм останнім проектом у Skulpturenpark Berlin_Zentrum вирішили свідомо знизити вартість землі.

В Берліні часто підпалюють машини, що може бути і політичним актом, і просто вандалізмом. Шість таких спалених розкішних автомобілів ми розмістили на одній із земельних ділянок, яка рекламувалася забудовниками як майбутній рай солодкого життя. А в цей час із салонів обвуглених автомобілів гучно лунала оперна музика: ми зібрали висловлювання інвесторів, активістів, архітекторів, політиків і всіх, хто залучений у розвиток міста, й наклали ці слова на мелодію популярної опери. Ця міська драма тривала впродовж чотирьох тижнів, причому музика звучала цілодобово. А поряд із машинами вже стояв павільйон інвестора, і потенційні покупці, йдучи дізнатися про привабливі пропозиції нерухомості, бачили ці спалені машини, чули божевільну оперу. Звісно, інвестору це не подобалося, були спроби викликати поліцію, але ми мали офіційний дозвіл на мистецький проект, тож поліція у цьому випадку захищала нас і пояснювала інвестору, що нічого не вдієш – це мистецтво. Звісно, це тривало тільки чотири тижні, але ми мусили бодай спробувати розповісти цю історію міських трансформацій.

Lend's End_2010

Проект зі спаленими машинами “Land’s End”, 2010 рік

Потім упродовж двох років ми працювали в Рурському регіоні. Нас запросили створити кілька мистецьких проектів-прототипів у рамках тривалого й комплексного проекту трансформації Рурського регіону з індустріального в постіндустріальний. Рурський регіон є найбільшою міською агломерацією в Німеччині та п’ятою за величиною в Європі — на території в 4435 кв. км мешкає понад п’ять мільйонів людей. Ми працювали на півночі Рурського регіону, економіка якого перебувала в занепаді, а рівень безробіття був найвищим у всій Німеччині (близько 30%). Але був і свій потенціал — багато порожніх просторів і багато вільного часу в людей.

Нас цікавило створення нової неформальної економіки. Наприклад, автомобільна індустрія теж переживала період занепаду, у всьому Рурському регіоні скорочувалося виробництво автомобілів, а кваліфіковані працівники залишалися без роботи. У 2013 році голландсько-німецький колектив Refunk розпочав відкритий воркшоп «Нескінченний Opel» спільно з колишніми працівниками підприємства Opel. Їм запропонували переспрямувати свої знання й досвід на створення нових функціональних об’єктів зі старих автомобільних запчастин. Важливою складовою проекту була командна винахідницька робота, а довгострокова мета — створити автолабораторію, яка стала би місцем зустрічі, експерименту та розвитку.

Інший приклад – вирощування грибів. Згідно зі стандартами Європейського Союзу врожай печериць можна збирати тільки двічі на рік, тоді як насправді міцелій промислово вирощених культивованих грибів має врожайність до п’яти разів на рік. Такі стандарти «згори» унеможливлюють розвиток неформальної економіки. Ми вирішили втрутитися в цей процес як художники й організували колективний збір третього врожаю. У двох порожніх складах ми створили грибну ферму, куди люди могли прийти й зібрати печериці або ж узяти собі трохи грибів, щоби вирощувати їх на власних земельних ділянках. Щодня всі охочі збирали близько 250 кг печериць. Публічне мистецтво може створювати простір для експерименту та виявляти потенціал, що ми й зробили в цьому проекті.

kulturchampions

Проект із печерицями “Kulturchampions”, 2013 рік

У Бохумі ми реалізували проект «Ворота Заходу». Офіційно декларується, що Рурський регіон покладає великі надії на імміграцію, яка необхідна регіону для економічного відродження. Втім, існують великі проблеми з культурою гостинності. Люди приїжджають до країни, але замість привітності й гостинності на них чекає суцільна бюрократія. Ми створили автомийку, образ якої обігрував форму тріумфальної арки й властиві багатьом культурам ритуали переходу та очищення. Ритуал омовіння машини був доповнений спеціально створеною радіостанцією, де звучали пісні про труднощі міграції й привітання для новоприбулих.

myika

Проект “Ворота Заходу” (Tor des Westens), 2014 рік

Мистецтво може розширювати можливості людей та ініціювати зміни. У місті Кастроп-Рауксель художниця Надін Решке у співпраці з Міжнародним освітнім і культурним клубом для жінок реалізувала підприємницький та емансипативний культурний проект. У цій асоціації була група жінок, які щотижня збиралися й разом шили. Надін запропонувала їм створити колекцію одягу, який розповідає їхні особисті історії, зокрема історії міграції, адже всі ці жінки переїхали до Німеччини з різних країн. Втілені в одязі особисті історії стали початком для власної торговельної марки Vest і відкриття інтернет-магазину.

Важлива функція мистецьких проектів у публічному просторі — репрезентація. Зазвичай у ньому репрезентована соціальна більшість, тоді як права та інтереси меншин не знаходять візуального вираження. Виключені з публічного простору спільноти часто заявляють про себе протестом, ми ж спробували в проекті «Fountains of  D.C.» створити знаряддя протесту. Зроблений нами об’єкт є мобільною реплікою «фонтану стриманості» — одного з серії фонтанів, що 1882 року з’явилися у Вашингтоні – з надією, що доступ до питної води утримуватиме людей від вживання алкоголю. На тогочасних фонтанах були вигравіювані слова «віра», «надія», «благодійність» і «стриманість», а ми запропонували потужну звукову систему й магнітні літери, за допомогою яких можна було створити своє гасло. Цю мобільну копію фонтану можна було орендувати для своїх протестів. Різні групи змогли скористатися цим, аби заявити про свої вимоги і реалізувати своє право на місто.

fountains-of-dc06

Мобільний фонтан для протестних акцій “Fountains of D.C.”, 2012 рік

Нещодавно я повернувся з російського міста Ульяновськ, де побачив іще одну можливість публічного мистецтва. Там ми працювали в закинутому парку Дружби народів, майбутнє якого хвилює місцевих активістів. Утім, ці активістські групи дуже обережні у своїх діях і висловлюваннях, тож нам треба було винайти спосіб, який дозволив би людям вільно висловлювати свої думки і ставити запитання. І ми вирішили створити «оракула» на одному з паркових майданчиків. Люди могли надіслати «оракулу» будь-які питання (особисті, щодо парку чи навіть майбутнього Росії), які анонімно зачитувалися машиною. «Оракул» пропонував замість відповідей кольоровий дим, але відповіді в принципі були не такими важливими – певна сукупність питань уже показує настрої і думки людей. Нашим завданням було створення платформи, де люди можуть висловити те, що неможливе в іншій ситуації.

У ZK/U ми відкрили нові для себе стратегії мистецтва в публічному просторі, але було й чимало викликів. Муніципалітет шукав культурних чи соціальних підприємців, які могли би вдихнути нове життя в колишнє залізничне депо в Берліні. Був оголошений конкурс, і ми як мистецький колектив запропонували створити культурний центр для розвитку мистецьких проектів і досліджень міста. Наш проект обрали з-поміж 70 ідей розвитку цього простору, але тоді ми й зрозуміли, що ми художники, а не підприємці чи інвестори, і не маємо жодного уявлення, як побудувати сталу економічну модель. Тож ми мусили розвинути ці навички і стати більше менеджерами, ніж художниками.

Будівля колишнього залізничного депо була в жахливому стані й повна сміття, довкола росли самі бур’яни, але ми мали якось реконструювати будівлю, до того ж, дотримуючись дуже бюрократичних німецьких будівельних норм. За три роки нам вдалося знайти необхідні кошти й реконструювати будівлю, а муніципалітет створив довкола громадський парк. Тепер ми власники цієї будівлі, але земля належить місту, у нас є договір оренди на 40 років. У нас немає інституційного фінансування, тому, щоб забезпечити функціонування простору та наші культурні події, ми маємо розробляти власну економічну модель. Ми пропонуємо резиденції для художників і дослідників, котрі приїздять щонайменше на три місяці, реалізують свій проект чи дослідження. Резиденти платять за своє перебування, але переважно це кошти інституції, яку вони представляють, або ж грант, який вони отримують самостійно.

Як напрямок нашої резиденційної програми і діяльності центру в цілому нас цікавить ідея спільноти. ZK/U намагається бути містком між мешканцями сусідніх житлових кварталів і міськими дослідженнями та мистецькими проектами, що відбуваються в наших стінах. Будівля ZK/U розташована між житловим і бізнес-кварталом. Цей район Берліна завжди був робітничим, тепер, звісно, там мешкає переважно прекаріат.

Найскладнішим і найважливішим завданням для нас було вписатися в локальний контекст, запропонувати місцевим людям події, які б могли їх зацікавити. Перший час до нас приходили одні й ті ж люди — освічений середній клас, що знається на мистецтві, тож ми мали винаходити нові формати. Наприклад, ми побудували громадську сауну. Сауни дуже популярні в Берліні, тому ми розраховували, що наші теж привернуть увагу місцевих. Але як інтегрувати це в мистецьку діяльність ZK/U? Ми запрошували наших резидентів із досить провокаційними роботами презентувати їх у сауні та подискутувати про це з іншими відвідувачами. Ми ходили по вулицях і роздавали флаєри «безкоштовна сауна», хтось приходив і, звісно, був дещо шокований. Але ми цього й хотіли — створити дивну ситуацію і змінити погляд відвідувачів на мистецтво.

В останні два роки в рамках програми «Actors of Urban Change» ми продовжували випробовувати трансгресивні можливості популярних способів організації спільноти. Під час чемпіонату світу з футболу 2014 ми всі бачили, як у кожному кафе і в кожному домі всі стежили за трансляцією матчів. Ми теж вирішили запропонувати колективний перегляд чемпіонату, але на дуже маленькому телевізорі. Усі мусять сидіти дуже близько, і ці нові зв’язки на фізичному рівні справді зближують людей, виникає зовсім інше відчуття спільноти.

На наші трансляції приходило дедалі більше людей, і ми були змушені використовувати більший екран, щоб не розчаровувати тих, кому нічого не було видно. Але поряд із великим екраном, на якому йшла трансляція, ми поставили інший великий екран, де показували протести проти чемпіонату – як критику усієї культури розваг і видовищ, що водночас є і критикою цих тенденцій у міському розвитку. Ми знаємо, як великі спортивні події супроводжуються втручанням інвесторів у місто. Інколи це може бути корисно, якщо, наприклад, вдосконалюється транспортна система, але зазвичай місто в дуже недемократичний спосіб зазнає трансформацій, які вигідні лише інвесторам і забудовникам. Ми знову вдалися до тієї ж хитрості, як і в проекті з сауною — запропонували щось досить привабливе, щоби люди прийшли, але водночас створили критичне висловлювання. Звісно, люди можуть бути збентежені чи роздратовані, можуть узагалі не звертати увагу на другий екран і зосередитися на трансляції матчу, але виникає момент рефлексії. Ініціювати процес рефлексії — це і є наше основне завдання.

Ще один приклад з практики — це блошиний ринок, але ми хотіли відійти від формату звичайної барахолки, де люди продають вживані речі, які часто треба ремонтувати, вшивати чи ще якось удосконалювати. Ми запросили місцевих майстрів, які знаються, наприклад, на ремонті меблів чи велосипедів: вони могли прийти і на один день організувати свою майстерню просто посеред ринку. Також ми запросили художників, які були на резиденції в ZK/U, щоб ті допомагали перетворити незрозумілі речі з барахолки в нові об’єкти. Місцеві групи грали свою музику, а люди продавали приготовану ними їжу. Все це працювало на спільну мету — змінити ставлення до речей і перейти від культури споживання до надання речам другого життя.

Такий блошиний ринок довкола ZK/U розгортається кожні два тижні, щоп’ятниці ми влаштовуємо кінопокази, часто проводимо воркшопи чи просто дні відкритих дверей. Аудиторія розширилася, але ще є над чим працювати. Створення соціальних зв’язків потребує багато часу, нам знадобиться щонайменше 10 років, щоб інтегрувати наш простір у життя району. Значні психологічні зміни в мешканців уже відбулися. Після чемпіонату світу з футболу жителі району сприймають ZK/U як місце, куди вони можуть прийти, і це вже досягнення.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва