Депортовані з життя

Люс Іриґарей – легендарна феміністична мислителька, авторка понад тридцяти книг, перекладених різними мовами. З останніх – «Шлях любові» (2002), «Між Сходом і Заходом» (2002), «Обмін світом» (2008), «На початку вона була» (2012), «Крізь рослинне існування: дві філософські перспективи» (у співавторстві Майклом Мардером) (2016). Серед сталих тем її творчості – філософська доктрина статевої відмінності. Нещодавно побачила світ нова робота феміністичної авторки «Бути народженими», і йдеться у ній про порятунок світу. Багато що в тексті виявилося передбачуваним. Звичним мотивом, авторською маркою, привласненим смислом. Але знайшлося місце й для несподіванок.

Важко сказати, чи й справді з’ява «Бути народженими» – прояв, сигнал пришестя часів «нової наївності», про яку вже взяли звичку писати, але яку ще досі ніхто з певністю так і не вловив; чи це всього лиш ознака нашої сталої неспроможності жити без утопій.

Авторка і сама прогнозує подібну реакцію читачів. Мовляв, і сумніву немає, що будуть насміхатися над її пропозицією (як нездійсненною, утопічною) перебудови світу, виходячи з нових стосунків поміж бажанням та любов’ю, які постають між жінкою та чоловіком. Словом, любов знову повинна рятувати світ.

Для Іриґарей є звичним утилізування та використання старих, навіть ходульних ідей на новий лад. Вона на свій розсуд «кроїть» Платона, Фрідріха Ніцше, Мартіна Гайдеґґера, Моріса Мерло-Понті. Щось у тексті скидається на мімітування егоцентричних форм ідеалу самоздійснення, притаманного масовій культурі.

Текст – скриня ідей, пропозицій, образів, давніх чи нещодавно феноменологічно зітканих. Пропозицій, які можна довільно добирати, і вони/котрісь можуть стати ліками для ситуації сьогодення. Окрім утопічно-недосяжного, трапляється й те, що виглядає слушним. На ньому і зупинимося.

Ми живемо в анемічні часи, у часи інформаційного та емоційного виснаження. Ірраціональна надлишковість виробництва так званих «духовних благ», незнана досі інтенсифікація споживання ідей, смислів, образів, творів літератури, мистецтва, наукових теорій, релігійних, філософських доктрин сприяє зменшенню їхньої ефективності, вони споживаються і розчиняються до краю, не здійснюючи (в масі своїй, – як суголосно стверджують сучасні дослідники) первинне завдання – не змінюючи поведінку людей чи спосіб мислення. Життєві метаморфози не пролягатимуть тепер цими шляхами. Натомість, як результат такого інформаційного розбещення, наявна «ментально-психономічна апатія» (Ігор Джохадзе, Жиль Ліповєцкі), «інтелектуальна і емоційна анемія» (Девід Рісмен), «всезагальна індиферентність» (Жан Бодрійяр), «моральна міопатія» (Саймон Вудс), «моральна апатія» (Розі Брайдотті) – стан, що відзначається емоційною спустошеністю і байдужістю, втратою гостроти сприйняття, розпорошеною допитливістю, неспроможністю дивуватися будь-чому.

Іриґарей пропонує свій спосіб зупинити наступ тотального знечулення.  Джерело проблем вона знаходить в іншому: не так в інформаційному надлишку, як у втраті вітальності, виснаженні сили-бути. Життя підтримується, захищається, але не культивується. Необхідно наново призвичаїтися зрощувати, культивувати власну спромогу бути, як вирощують дерево чи квітку, як садівник плекає своє обійстя – дбаючи щодня, пильнуючи. Нам знову необхідно навчитися жити.

Розмежування поміж нашою волею до життя та змогою прийняти це від самого початку бачиться як проблема, яка визначає життя та культуру. «Ми хотіли народитися, якими не були б обставини пришестя на світ. Ми були тими, хто визначив цей момент». Воля до життя працює природним чином ще до втручання свідомості.

Наша освіта не дозволяє культивувати нашу волю до життя на свідомому рівні, нас навчають радше притлумлювати її під приводом адаптації до культурних, моральних норм, котрі начебто необхідні для спільного співжиття/виживання, але котрі не дуже переймаються нашим розвитком як живих істот. «Замість того, аби визнати, що життя саме по собі передбачає трансцендентність, навчати долати себе завдяки культивуванню та обміну життям, вони вимагають його (…) залишити вдома, за кращих умов дозволяючи виражати свою життєву енергію під час ігор».

Незрілість дитини робить її залежною від інших у своєму виживанні, у тому числі й на трансцендентальному рівні. Вона змушена коритися культурним звичаям, моральним вимогам середовища. За неї визначають те, що вона повинна бачити, коли дивиться. Фільтр передрозуміння передує її підходу до реальності. Це паралізує енергію, особливо енергію чутливості. Апріорне сприйняття, що вважається загальним, формування, що бачиться необхідним, знесилює її енергетично, анестезує сприйняття, накриває його рядном суспільних філій та фобій. Її бажання бути, перевершувати себе тамується, а наявну енергію необхідно інвестувати у дозволені види поведінки. Ті, хто турбуються про дитину, не надто занепокоєні спробами допомогти зрозуміти їй свої межі, а натомість накладають на неї власні обмеження. Дорослим дуже цікаво дізнатися стать дитини, але вони майже не переймаються тим, як укріпити дитину у власній сексуаційній (sexuate) ідентичності[1]. Ніщо не навчає її думати про себе (як можливо думати про себе), її просто прилучають до певної картини світу, і «вона потрапляє в заслання від себе».

«Бути людиною – ніколи не цвісти своїм цвітом, це доля завжди бути перекроєною іншими», – виснує Іриґарей. І такою перекроєною і вже надиктованою собі людина вступає в доросле життя.

Яким чином хоч якось цьому зарадити? У руслі своєї давньої любові до різних сепараційних практик, Іриґарей пропонує самоприхильність (selfaffection) – інший спосіб ставлення і водночас практики турботи про себе, котрі вже не мають нічого спільного з аутоеротизмом чи нарцисизмом. Жест збирання себе самої у цілісність, який повинен іти слідом становленню; форма нової практики, котра є не стільки універсальною критикою всього життя, усіх життєвих цілей, культурних утворів, цінностей, чітко прокреслених чи затемнених, скільки тимчасовим дистанціюванням (із вдячністю до наявних надбань культури) від звичних репрезентацій та усталених, скам’янілих знань. Це мусило би відучити форматувати всіх у відповідності до почутого раніше. Спроба наново побачити світ та пізнати себе. Знання себе, яке прокладається зусиллям та поверненням до себе як до місця збереження життя, що може проростати знову. Це повернення до себе необхідне, аби звільнитися від наявного знання, певних уявлень – стан спокою, зосередженість на диханні, власній енергії, без жодних намірів чи планів, аби джерело життя струменіло, а не засихало. Окрім спроб сконцентруватися на власній внутрішній енергії – «переторкання» свого тіла, яке сприяє розумінню наших обмежень та прокладанню меж поміж внутрішнім і зовнішнім простором.

Вочевидь, на відміну від звичних медитативних практик, мета яких коливається від релаксації до просвітлення, таке самоприхильне вічне вороття до себе має на меті латання власної автономії, відкриття/перевідкриття власної самобутності.

Воно – аби не заплутатися в інших (в усіх, в усьому), з ким маємо справу, не перетворитися на об’єкти, звичаї, ідеї, навколишніх. Перемогти в тому унікальному, чим є. Ми знаходимо прихисток у простому диханні, аби віддалитися від родини, соціокультурного фону, котрі часто стають замінниками плаценти. І, водночас, це підживлення спроможності бути, зрощування волі до життя.  

Першим жестом, який вимагає життя, є дихання. Завдяки автономному диханню ми народилися, зупинка дихання покладе край нашому фізичному існуванню. Наше серце не може без дихання, любов не відбудеться без нього. У такий спосіб ми пригадуємо, що значить бути живим – дихаючи.

Але цим не вичерпується самоприхильність. Ігнорування бажань є результатом зневаги до чутливого, живого аспекту нашого життя. Полум’я бажання змінює ритм нашого дихання, воно є «позитивним підтвердженням нашої туги за щастям і добробутом». Ми старанно повинні розвивати своє дихання та бажання.

 «Через бажання, що прокидається у нас, інший кличе нас за межі – жити і думати про «все ще ні». Інший дозволяє нам зберігати у нашій пам’яті, у нашому цілісному бутті, місце для «все ще ні» як надію на майбутнє». І цю порожнечу ми повинні будемо заповнити. Сам факт її існування рятує нас від меланхолії, що виникає через відчуття, що чекати нам нічого.

Завдяки пізнанню себе ми вчимося помирати під час життя, а пристрасть та любов, натомість, дарує нам повторюваний досвід народження, і це стосується не лише фізичного передавання життя. Закохані дарують одне одному життя ще до всякого зачаття. Відроджуються одне для одного, розквітають – навзаєм, кожен розгортає в собі місце для народження іншого. При народженні нам дається тіло, але любов віддаровує його, пробуджуючи. Любов, нагадує нам Іриґарей, – друге народження, завдяки якому вступаємо в інше земне життя, опритомнюючись – фізично й духовно, переходимо від самотнього існування в природі до буття удвох в любові. Вона дарує тиху силу-бути, якщо сприяє становленню себе, і щоби протистояти засушливому впливу науково-технічної влади, «ми можемо вдатися до нашого бажання, зокрема до нашого любовного бажання».

Самоприхильність стосується й мовних практик, пошуку таких слів, які запрошують вступити у світ та ділитися цим світом з іншими; слів, що сприяють зрощенню нашої волі до життя, а не її розсіюванню. 

Нова штука володіння собою повинна бути передана у спадок – дітям. Їх змалечку необхідно навчити знімати makeup з обличчя світу, долати накладені шари змістів і значень, вирощувати свою автономію, повертати до витоків природної ідентичності, прищеплювати повагу до відмінності, що існує між живими істотами, культивувати життя у людський спосіб, своє та інше. Вони мають знати, що становлення себе вимагає героїзму, і їм доведеться відмовитися від спокою, подарованого асиміляцією зі світом, часом наважитися на страждання самотності. Але віднайдене стане джерелом справжньої насолоди.

Добровільна втрата всякого героїзму, навіть у насолоді – те, що вирізняє сьогодення. Гедонізм, що вимагає сміливості, – забутий, сучасне прагнення комфорту різниться від тієї давньої вимоги. Іриґарей привносить елемент героїзму до цього нового способу володіння собою, час від часу нагадуючи, що життя не може розвиватися без відваги.  

Останнім часом трапляється, що феміністичні практики перетворюються на спектакль, що постає у винятково публічних репліках, діалогах чи монологах – і не сягає далі. Постає у своїй гедоністичній формі, але без елементу відваги, такий собі комфортний спротив. Те, що нині часто йменується фемінізмом, виглядає на пуерилізм – щось, що чиниться заради дитинного задоволення від спротиву, і не вимагає особливої сміливості.

Люс Іриґарей пропонує інший шлях, вочевидь, не маючи нічого проти публічних реплік. З усією тією запропонованою героїчною детривілізацією[2] повсякденного, це надзвичайно філософічна феміністична практика, що межує з мистецтвом, і це – не менш філософічне материнство.

Irigaray Luce. To Be Born. – New York: Palgrave Macmillan, 2017. – 106 p.

Примітки:

[1] Сексуація (за Ж. Лаканом) – спосіб, яким суб’єкт виявився вписаним в сексуальну відмінність. 

[2] Детривілізація – спроба побачити звичні, повсякденні речі як дивовижні, позабуденні, котрі вимагають того, аби почати думати про них/переживати їх наново і самостійно. Збереження простору для несказаного, нечіткого, невизначеного. Важливий елемент феміністичних практик.

Коментарі


спецтеми: