Ловці часу: що вполювали на фестивалі “86”?

Фото: Фестиваль "86"

Культурна децентралізація — це щось порівняно нове для більшої частини країни. Люди, не залучені в культурний процес, досі дивуються: навіщо їхати в інше місто на фестиваль, якщо «в Києві те саме». І якщо сумнів викликають фестивалі з однаковим списком виконавців чи переліком художників, то в унікальності фестивалю «86» можна не сумніватись. Окрім особливої урбаністичної й мистецької програми, головний конкурс фестивалю «Пальма Півночі» можна побачити лише тут, у Славутичі. 

Славутич здається справжньою утопією. Модерністичні будівлі не спотворює реклама, білборди не загороджують дерева, немає шуму машин, а до лісу ступити два кроки. От ми й вивели ідеальну формулу регіональних фестивалів: якщо N — це не місто, в якому ти живеш, обов’язково знайдеш тут унікальний плин життя. 

Коли бачиш у цьому невеликому  місті  київських художників, режисерів і всіх  причетних до культури, виникає питання: чи потрібен цей фестиваль місцевим мешканцям? Однак зали на показах повністю забиті, а містяни активно долучаються до дискусій. «Я не можу  перебувати в Києві більше кількох годин. Я не знаю, як таке витримати. В Славутичі спокійно, можливо, іноді нудно, але є такі фестивалі, і до Чернігова недалеко», — радіє місцева жителька, коли я говорю про атмосферу міста.

За словами організаторів, цього року фестиваль відвідали 3 тисячі людей. І можна тільки уявити, який плюс до бюджету принесли заповнені хостели, готелі, їдальні, кафе та навіть місця на розкладачках у спортзалі. Про ці розкладачки – окрема історія. Ті, кому забракло там місця, навіть засмучувались. І справа, мабуть, не в ціні, а в тому, що в спортивному залі з відлунням, де сплять ще кілька десятків людей, ти відчуваєш себе молодшим, у команді, ніби всі за одне — за те, аби хоч трохи виспатись на незручній розкладачці у прохолоді спортивного залу.

«Що робиш? — Намагаюсь вловити невломиме» — приблизно таку фразу можна було почути звідусіль. Чи то на вечірках від «Платформа ТЮ», чи то на східцях кіноконцертного комплексу, чи то у «котловані». «Котлован» — це зовсім особливе місце, де колись вирили озеро, але штучно його наповнювати декілька разів на рік виявилось занадто дорого. Там «екстремали», які не боялись бути з’їденими комашнею, жили в наметах, і кожного вечора в котловані було велике вогнище, біля якого збирались режисери. Поряд урбаністи спорудили сцену та міст. Міст, який висів над «котлованом», точно був би там, якби озеро таки з’явилося серед 13 кварталів  атомограду.

Тема фестивалю, нагадаємо, була «Щось невловиме». З одного боку, ідеальна тема, яка не прив’язана до конкретних країн, дати чи проблематики. Здається, ніби сама назва пропонує зіграти в гру: уважно дивитися фільми, більше відчувати, аналізувати й таки вхопити це невловиме «щось». Саме тому більшість фільмів нагадують медитації, спостереження, чисте документування, поезію в кіно. Таким уперше за час існування фестивалю став міжнародний блок «Пальми Півночі». До участі в конкурсі запросили режисерів з країн, які ще в 1986 році допомагали будувати Славутич.

Якщо порівняти український блок «Пальми Півночі» та зарубіжний — вони дійсно відрізняються. І справа не у зйомці, ідеальності звуку чи розумінні, що ж таке документальне кіно.

Кадр з фільму «Автостопом Патагонією», реж. Бесо Ґвенатадзе

Зарубіжні режисери шукають історії: вони їдуть за ними на автостради Південної Америки («Автостопом Патагонією», реж. Бесо Ґвенатадзе), підглядають за ритуалами в селі на межі Іспанії та Португалії («Місяць, сонце й мушкетери», реж. Ваагн Хачатрян) та живуть з черницями в бельгійському монастирі («Розенберґ», реж. Інґел Вайкла). Хоча білоруський режисер Александр Зубовленко («Чарівні пігулки») не їде нікуди, а натомість впускає нас до себе додому, показує своїх батьків без прикрас, і називає це фільмом про любов.

«Чарівні пігулки» — зовсім не схожі на всі інші стрічки. Він динамічний, смішний та дуже іронічний. Головні герої короткометражки — мати й батько режисера. Мати вирішує оздоровити провінційне місто «пігулками, які лікують усе» й заробити на цьому грошей. Пігулки, звісно, не мають  наукового підтвердження про їхні цілющі властивості. Батько просто підтримує свою дружину, вислуховує її нарікання та терпляче робить їй зачіску з бігуді. Сам Александр навіть не помічає цієї іронічності. Він повторює, що цей фільм не викривальний і нікого не висміює. Але чи то за іронічність, чи то за справжню любов глядачі віддали «Чарівним пігулкам» Приз глядацьких симпатій, а журі — «Пальму Півночі».

За своїм вікном історію знайшов і російський режисер Михаїл Горобчук («П’ятірка»). «Коли спостерігаєш за чиїмось життям два роки — воно стає цікавим», — так говорить про стрічку режисер. Михаїл просто вмикав камеру, яка записувала все, що відбувалося за вікном та паралельно діалоги його сім’ї на кухні. «Важко навіть сказати, скільки годин записаного матеріалу у мене є», — розводить руками режисер.

На екрані – вид з вікна на стару сусідську машину ВАЗ 2105, або, як її називають у народі, «п’ятірку». Хоча спочатку навіть не ясно, що це сусід, а не дід чи батько режисера. На кадрі змінюються пори року, а чоловік любовно доглядає за п’ятіркою і в дощ, і в сніг, ніби за рідною людиною. Ми нічого про нього не знаємо і подумки додаємо свої історії: навіть Горобчук каже, що не знає напевно, як  звати сусіда, він просто чув з вікна, як до нього звертались «Валєра».

Спочатку ти чекаєш, що станеться щось неймовірне, що стане кульмінацією чи хоча б зав’язкою. Через хвилин 15 (а фільм триває 18) вже важко всидіти на місці, але відірватись ти не можеш – а раптом ось він, поворотний момент.

Здається, що режисер просто грає з нашими почуттями. Наприклад, момент, коли восени на машину падає все більше листя, а його ніхто не прибирає — починаєш переживати за героя. В самому кінці машина зникає. На її місце приходять коти, падає сніг, утворюється калюжа. Потім з’являється нова іномарка. Невже Валєра помер? 

У всіх фільмах насправді героєм була не тільки людина — дійовою особою був також простір та архітектура. Як, наприклад, у фільмі «Розенберґ» про бельгійський монастир. Такі фільми важко сприймати на великому екрані у залі Палацу дитячої творчості. Естонська режисерка та художниця Інґел Вайкла припускає, що фільм міг краще сприйматись у білому просторі, десь у галереї, де його можна було би дивитись з будь-якого моменту. Надія Парфан називає це «справжнім поетичним кіно».

Важко говорити про мистецтво без інтерпретацій, просто сприймаючи це на емоційному рівні. Під кінець фестивалю, коли повертаєшся у велике місто, починаєш розуміти, що «проблема» не в фільмах. Проблема в тому, що до формату спостережень та медитації потрібно звикнути. Але сумніву про документальність «Пальми Півночі» не має бути – це просто різна реальність, яка теж існує. І буденність ця, як виявляється, зовсім не потворна. Її ритуали, як у фільмі Джима Джармуша «Патерсон» — чиста поезія.

Але у всіх цих фільмах, якими б красивими вони не були, так і хочеться вловити якусь таємницю, політичну проблему чи прихований сенс. Добре, що є українська програма, яка зачіпає тебе не так майстерністю зйомки, як  історіями.

Найкращим українським фільмом став «Зв’язок» Жанни Озірної. Її фільм документує власну історію камінг-ауту довжиною в рік. «Зв’язок» — це точно «щось вловиме». Тут страх зізнатись родині у своїй інакшості, пошук відповідей на вічні питання про любов, дітей та сім’ю. Але з фільму можна витягнути ще одну нитку, яка пронизує сюжет – часто ми не знаємо нічого про особисте своїх рідних. Не знаємо їхній улюблений колір, стосунки, ставлення до самих себе… Що лишається? Просто родинний зв’язок? Чи це і є невловима любов – сприймати рідну людину, якою вона б не була?

Кожен український фільм поєднував очевидну проблему й щось невисловлене. Олексій Радинський у стрічці «Київський фільм. Перший епізод» розповідає про Подільський міст, який ніяк не добудують з 1993 року. Його вподобали любителі екстремальних видів спорту і просто молодь. Невже їм більше немає де збиратись? Чому ж ці острівці небезпеки перетворюються у вільні простори для молодих людей?

Теми проведення часу торкається і Лєна Шуліка у фільмі «8 годин». Саме стільки триває робочий день у її оповідачів, які лишаються за кадром. Менеджери, вихователі, журналісти – що тримає їх на робочому місці? Цей фільм всього лише за 21 хвилину  розкриває важливу тему: чому ми обираємо саме такі професії, чому студенти підпрацьовують  абиким, поки вчаться на престижних (як  заведено вважати) спеціальностях.

Кадр з фільму «Народний музей Авдіївки» (реж. Пьотр Армяновський)

Цьогоріч програма MyStreetFilms, де в центрі уваги український Схід, зосередилась на темі спільних місць. «Намагаючись зрозуміти Схід, ми побачили, що немає такого цілісного явища. Існує багато великих та малих міст, робочих та закинутих заводів, різних людей, яких раніше ніхто не слухав і яким є що розповісти. Але є дещо спільне: місця, де розмова могла би відбуватись. Погана новина: на Сході їх недостатньо або катастрофічно бракує. Гарна новина: вони виникають, і ними займаються фантастичні люди», — так говорять організатори про тему. Спільними місцями стали «Народний музей Авдіївки» (реж. Пьотр Армяновський), авангардний театр в Сєвєродонецьку («Дон Кіхот», реж. Станіслава Доронченко), Центри культури в маленьких містах («День сміху», реж. Михайло Корольов). Особлива історія про музей в Авдіївці, який створили місцеві ентузіасти. Ліричним героєм став музей, який розповідає сам про себе голосом культуролога Олександра Івашини. Це єдине місце в місті, де можна збиратись, саме сюди приїздять театри та різні ініціативи. Фільм Армяновсього ще раз доводить: навіть коли снаряди літають над головою, найбільше хочеться зібратись у спільному місті і в жодному разі не забувати про культуру.

Але що може бути більш спільним місцем, ніж море? Воно й стало головним героєм фільму-переможця «Діорама» Зої Лактіонової і Тетяни Корнєєвої. Але море не тепле чи ласкаве, до якого ми звикли. Воно мовчазне й насторожує, всередині нього — небезпека, і краще б таким мовчазним Азовське море й лишалось. Частина моря поряд із Маріуполем, яке було місцем активних бойових дій, досі заміновано. Голоси за кадром розповідають про свій страх, неохоче зізнаються у своїй необізнаності про реальну небезпеку й заспокоюють самі себе. Режисерки створили метафору діорами, мовляв, море і берег біля нього – тепер непорушні, тепер можна дивитись тільки здалеку й не чіпати нічого руками, ніби опудала в краєзнавчих музеях.

Але з MyStreetFilms теми спільних місць, депресивних населених пунктів, війни зовнішньої та внутрішньої, з собою та своїм оточенням не лишаються умовними об’єктами за склом. Традиційно фільми з програми будуть показані різних містах України, а стрічки паралельної програми чи «Пальма Півночі» залишаться в спогадах про Славутич.

Коментарі

спецтеми: