Катержина Шеда: “Це начебто такий вид мазохізму – працювати з людьми, які не хочуть цього”

16 січня Чеський центр у Києві та освітня організація “Культурний Проект” провели зустріч із чеською художницею та перформеркою Катержиною Шедою, яка в діалозі із Алевтиною Кахідзе говорила про концептуальне мистецтво та свої нові проекти. Катержина Шеда приїхала на тижневе дослідження міста Славутич, де у квітні 2015 представить свій проект для фестивалю кіно та урбанізму 86.

 

Євгенія Моляр: Катержино, я знаю, що Ви плануєте реалізувати один зі своїх проектів у місті Славутич, в рамках фестивалю 86. Цей фестиваль актуалізує дуже важливі питання культурного розвитку малих міст. Чи маєте ви вже якісь ідеї майбутньої роботи?

Катержина Шеда: Я ще не маю ніяких ідей. Я приїхала туди вперше тільки 4 дні тому. Мені потрібен якийсь час, щоб вивчити місто і тоді, можливо, з’являться певні думки.

Є. М.: А що для вас є вивченням міста?

К.Ш.: Насправді мені не дуже подобаються слова “вивчити” та “дослідити”, але я не знаю, як по-іншому сказати. В Славутичі ми хотіли зустрітися з архітектором, який планував це місто, але він зараз хворіє, тому мені доведеться з ним спілкуватися по скайпу. Ми розмовляли з різними цікавими людьми, що там живуть, але, для мене це був короткий період, і я ще нічого не встигла зробити.

Є.М.: Якщо говорити не про дослідження та вивчення, а радше про відчуття міста. Для цього вам потрібно там пожити якийсь час? Як це відбувається зазвичай у вашій практиці?

К.Ш.: Кожного разу по-різному. Буває таке, що я маю туди приїжджати знову і знову. Буває, що приїду одного разу, а потім кілька місяців думаю про те, що там зробити.

Є.М.: Вас приваблюють саме якісь незвичайні місця?

К.Ш.: Славутич – це унікальне місто, яке було побудоване за один рік, і люди туди цілеспрямовано переїжджали після аварії.  В Німеччині є місто, побудоване в 60-х роках за архітектурним проектом у формі серця з центром у вигляді зеленої зони.

Це місто дещо нагадує Славутич, бо там в центрі також парк, і воно було штучно створене, туди одразу переїхали молоді люди.  Сьогодні це місто літніх людей, куди намагаються якось притягти молодь, але ніхто не хоче там жити. І в цьому є певна подібність зі Славутичем, тому що там теж небагато молоді. В місті є вся необхідна інфраструктура, щоб там жити і народжувати дітей, але молодь хоче кудись переїжджати і є проблемою їх там якось утримати.

А суттєва відмінність полягає в тому, що мер німецького міста був засмучений, бо не знав, що йому робити з його містом-серцем, а мер Славутича – навпаки захоплений своїм містом, і говорить, що воно найкраще, і хоче зробити там Кремнієву Долину. Таке зовсім інакше ставлення до міста.

У Славутичі я познайомилася з фотографом із Прип’яті, він говорив про те, що немає відчуття спорідненості та прив’язаності до міста. Це цікава тема, вона схожа з проблемою чеських спальних районів, де люди не ототожнюють себе з цими місцями.

Є.М.: Як ви обираєте міста та місця для своїх проектів?

К.Ш.: Вони мене немовби кличуть до себе. Я це називаю поклик серця (сміється). Іноді мене запрошують до якихось певних міст, звертаються мери, і пропонують зробить якийсь проект, розказують, які в тому чи іншому місті є проблеми.  Все частіше я не вибираю сама, а мене запрошують, пропонують фінансування моєї роботи.  Але це не обов’язкова умова. Я часто роблю щось безкоштовно, або за мінімальні кошти. Для мене важливо не втратити відчуття можливості робити щось без грошей, щоб вони не були визначальними в моїй роботі.

 

10922487_10152977874784004_1439531341947621763_n

Алевтина Кахідзе та Катержина Шеда. Фото: Юля Кочетова.

Є.М.: З одного боку, добре, що муніципалітет проявляє інтерес до соціальних та культурних питань та намагається вирішити їх у такий спосіб – звертається до Вас із запрошеннями. А з іншого – це виходить робота на замовлення. І таке замовлення демонструє, що спільнота потребує зовнішнього  імпульсу для єднання, і не є в цьому самотійною. Мені здається, що це така неоднознача позиція.

К.Ш.: Для мене важливо, щоб було більше таких провладних ініціатив, котрі б займалися покращенням соціального середовища в місті. Натомість самі люди навряд чи мене будуть кликати. Бо це ж для них нормальне середовище для життя. Для них звично жити серед таких будинків, у таких районах. Люди ходять до хороших співаків на концерти, а  не запрошують людину, яка прийде їм і скаже про те, що “у вас тут все погано, давайте ваш простір робити кращим”. А моя мета – прийти і їм про це сказати.

В проекті  “Там нічого немає” [1] коли я туди прийшла, люди казали, що нічого не будуть робити, не розуміючи, навіщо це їм потрібно. І тільки після того, як вони це зробили, у них з’явився певний погляд на проблему. Якби він у них був раніше, то моя участь там не була би потрібною, вони б самоорганізувалися для вирішення своїх проблем.  А у проекті “Кожному собаці свій господар” [2] реакція людей на моє втручання була і негативна. Вони сварилися, говорили, що їм не подобається, йшли до суду. Але вони робили це разом – і це основне досягнення цього проекту, що вони самі не усвідомили, як поєдналися спільною метою. Зрештою, двоє людей таким способом познайомились і одружилися.

Результати кожного проекту непередбачувані і я ніколи не хочу прогнозувати, чим це закінчиться. Зазвичай люди об’єднуються, коли у них є щось спільне: інтереси, спогади, бізнес, а тут – навпаки, те, що їх роз’єднує, має їх поєднати. Скандал, сварка, розлад має їх поєднати і показати,  що вони можуть змінитися і змінити їхній погляд на речі. Це протилежний спосіб дії, і вони не можуть мене покликати для того, щоб я їх між собою посварила чи ускладнила їм якось життя. Мене дуже цікавлять люди, які не хочуть зі мною співпрацювати. Це ще більш цікаво, тому що якщо вони від самого початку не погоджуються, це значить, що та зміна, яка в них відбудеться, буде більшою. І тому для мене це цікавіше. Це начебто такий вид мазохізму – працювати з людьми, які не хочуть цього. Мені цікаво робити щось таке, що змінює, що ламає.

Є.М.: Люди можуть відмовлятися співпрацювати, мабуть, через загальну тенденцію до самовідчуження в суспільстві. Люди стали менше комунікувати, стають менш відкритими.

К.Ш.: Звідки ви маєте таке відчуття, що люди стають менше комунікувати і що стають чужими одне одному? Моя бабуся в 50-х роках так само казала. Комунікації не стало менше, просто змінилася форма. Фейсбук – це теж форма комунікації, вона може нам не подобатись, але вона є.

Є.М.: У фейсбуці ми все одно обираємо собі  спеціальне поле для спілкування, відповідно до наших інтересів та вподобань.  А спілкування з випадковими людьми на вулиці та навіть із сусідами в багатоквартирному будинку мінімалізується.

К.Ш.: В панельних багатоповерхівках від самого початку не було комунікації, там так запрограмовано. Як і в містах-сателітах біля великих міст, коли люди, приїжджаючи, спочатку ставлять паркан, а потім їдуть знайомитися з тим, хто там за тим парканом. Це такий спосіб мислення, котрий відповідає способу формування простору.

А щодо фейсбуку, то я його терпіти не можу. Але я маю там бути, бо це спосіб комунікації насамперед із тінейджерами. Комунікації не стає менше, вона просто змінює свій вид. З фейсбуком є така проблема, що віртуальна комунікація замінює собою реальну – фізичну. Я, наприклад, питаю у свого друга “Коли ти бачив Бару? – Щойно. Ми провели весь ранок  разом, спілкувалися про те і про те.” А потім з’ясовується, що вони спілкувалися у фейсбуку, писали про те, що вони їдять, що роблять, але це не реальна комунікація.  Зрештою, люди навіть не потребують реального спілкування, вони навіть не відчувають, що їм чогось не вистачає і не відчувають відмінності між віртуальною і реальною комунікацією.

Є.М.:  У віртуальному спілкуванні людина реальна часто підміняється образом, штучно створеним в соціальній мережі, чи може це призводити до кризи самоідентифікації?

К.Ш.: В реальному житті ми також можемо створювати образ, відмінний від нас справжніх. Фейсбук може бути цікавий тим, що там люди пишуть, і не важливо, чи це їхні справжні думки, чи вони їх десь узяли. Я можу частіше комунікувати з людьми, котрі далеко. Я жила в місті Лос-Алтос в Кремнієвій долині.

Туди приїжджають люди спеціально  для того, щоб не вступати в комунікацію з іншими людьми. Місто побудоване так, що там немає тротуарів, люди їздять тільки машинами з дому на роботу. І вони спеціально обирають собі таке місце для життя, щоб нікого не зустрічати, ні з ким не взаємодіяти, і це їхній вибір.

І там немає сенсу робити проект, який об’єднує, бо таке життя – їхній свідомий вибір.  Там висять такі знаки – велике око, і написано, що якщо ви зустрінете якусь підозрілу особу – звертайтеся до поліції.  А ця підозріла особа – людина, котра ходить пішки. Ми коли там були, вирішили пройтися і нас зупинила міліція, спитала, що ми тут робимо, чому ми ходимо пішки. Ми відповідали, що хочемо прогулятися, а нам кажуть, що тут не можна гуляти, ніхто не хоче, щоб ви тут гуляли. Було дуже спекотно, і мій друг сів на бордюр, його запитали “чого ви тут сидите” – бо ніде нема лавочок, щоби посидіть, тому я сів сюди – якщо лавочок немає, то ніхто не хоче, щоб ви тут сиділи”. Тобто найпідозріліша особа – це та, яка ходить пішки. І поліцейський в кожному районі слідкує, щоб ніхто не прогулювався.

Є.М.:   Таким чином зміна комунікацій змінює публічний простір. І це призводить до того, що зникають місця, де можна просто проводити час. Як ви у своїх роботах працюєте з публічним простором?

К.Ш.:  Є багато людей, котрі займаються питаннями публічного простору, а я займаюся суспільним життям в цьому просторі. Мені здається, що спільних просторів досить багато –  в маленьких містечках є площі, тротуари, прибудинкові території, але люди не знають, що з цим робити. Вони весь час на цих місцях роблять одні й ті самі речі, одні й ті самі ігри. Постійно все повторюють, або придумують якісь дурнуваті ідеї, типу випікання найбільшої булки. Тобто немає ідей, які би заповнювали цей простір, немає спільної діяльності. Тому я і займаюся облаштуванням спільного життя.

Є.М.: Для спільного життя важлива низова ініціатива, щоб бажання об’єднуватися виходило зсередини самої спільноти. І це знову ж таки пов’язано з питанням самоідентифікації.

К.Ш.: Часто буває так, що я приїжджаю кудись і мені кажуть: тут є дві групи людей, одні завжди беруть участь у всьому, а інші не беруть участі ні в чому. Мені йдеться саме про те, щоб вигадати щось, спільне для всіх людей, що б цікавило всі генерації: від літніх людей до малих дітей. Бувають якісь події, куди йдуть бабусі зі своїми онуками для того, щоб діти погралися, а їм самим там не цікаво,  або навпаки, діти нудяться – поки старші чимось займаються. Мені хочеться створити те, що об’єднає всіх людей, незалежно від віку та інтересу. Для мене важливо те, що буде цікаво робити усім. Люди можуть проводити час і отримувати задоволення, але не любити це місто, проте в даній конкретній діяльності можуть знаходити себе незалежно від віку та професії. Ідентичність дійсно важлива, але вона не є умовою для спільного життя – це мій досвід.

Є.М.:  Як ви ставитеся до того, що простір вільного часу комерціалізується. За дозвілля доводиться платити і це обмежує доступ до цього дозвілля для певних верств населення. Шопінг у магазині, перегляд в кінотеатрі, та вечеря в ресторані – найпопулярніші види дозвілля потребують платні.

К.Ш.: Але ж ми хочемо за це платити! Навіть не так мусимо, як хочемо. Це ж простіше! Простіше заплатити за те, щоб дитина ходила на гурток, аніж організувати самостійно їй цей гурток. Це звучить абсурдно, але це так і є. Люди можуть вибирати: чи вони можуть піти в торговий центр або в кіно і провести там час за гроші, або взяти участь у моєму проекті, долучитися до активностей безкоштовно, але це складніше. Як на мене, це все пов’язане з тим, що люди не хочуть думати, бо це є для них робота. Моя мама та моя бабця – прекрасні люди, вони краще будуть орати поле, аніж придумають одне якесь речення. Я думаю, що це загальна така проблема – люди не хочуть включати мозок. Люди готові сприймати вже готовий продукт, коли від них ніхто нічого не потребує – от є кіно, є товари, які можна придбати,  це те, що потрібно для них.

Є.М.: Це може бути пов’язане з інтенсивною пропозицією такого типу дозвілля, чи все ж таки пояснюється виключно людською лінню?

К.Ш.: Люди деградують з приходом добробуту. Я роблю проект в Японії, у невеликому поселенні за 4 години від Токіо. Там живе близько 300 людей, і вони все роблять самі. Самі все вирощують, виготовляють, не закривають двері й ходять де завгодно. І Люди ці постійно щось вигадують.  І між ними не стоять речі, і тому вони більш активні.

Є.М.: Чи можна припустити, що люди котрі не можуть собі дозволити комерційні розваги більше вигадливі у питанні заповнення свого дозвілля?

К.Ш: Сума грошей повинна бути і не великою,  і не малою. Бо люди можуть деградувати через те, що не мають достатньо грошей і весь час думаючи про це, їх це врешті-решт  фруструє. Але що таке багато грошей? Для когось це 5 автомобілів, а для когось багато грошей –  можливість піти в супермаркет і вибирати там все, що хочеться. Невідомо, де ці межі. Але однозначно, що нам вже мало того, що у нас є місце де жити і там тепло. Нам  потрібні ще якісь речі. І суспільство деградує через те, що безкінечно з’являються нові і нові речі, які нас оточують. Ми всі хочемо якісь пристрої, які зменшують наші зусилля і звільняють нам більше часу. Але коли у нас з’являється цей час, то одразу виникає питання, що з ним робити. Це те, про що казала Вірджинія Вульф – люди хочуть бути безсмертними, але коли починається дощ і погана погода, вони не знають, чим їм зайнятися, куди дівати цей час.

Є.М.: Це одвічна проблема нестачі вільного часу.

К.Ш.: Це, радше, питання про те, що таке вільний час. Всі скаржаться, що у них немає вільного часу і тому виникає підозра, що його взагалі не існує цього вільного часу – це суперсучасна тема. Люди просто не розуміють, що вони роблять в цей вільний час, і тому з’являється ілюзія, що його немає.

Примітки:

1. Проект Катаржини Шеди 2003, в містечку Понетовичі, суть якого полягала в тому, що жителі містечка виконували синхронізовано всі свої буденні справи: о 7 ранку йшли в магазин за продуктами, в 9 – відкривали вікна, в 10 – підмітали ґанок, в 10:30 каталися на велосипеді, в 12.00 – обідали, в 17.00 – слідкували за новинами, в 19:15 – готували страву з томатним соусом на вечерю, в 22:00 – вимикали світло.

2. Проект 2007 року, в одному із спальних районів міста Брно. Катержина виготовила 1000 сорочок із зображенням типових кольорових будинків цього району, і розіслала їх жителям кварталу, вказуючи в полі відправника адресу сусіда.

Гіфка_фінал

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва