«Тверде телебачення»

Василь Цаголов у експозиції виставки «Барбарос», 1995, документ, цифрова фотографія. З особистого архіву Олександра Соловйова.

«Тверде телебачення» — наскрізна фундаментальна мистецька і філософська концепція Василя Цаголова, у рамках якої художник працював передусім у 1990-х роках. Цю свою ідею Цаголов сформулював у програмному тексті «Твердое телевидение» (1993) як «припущення нематеріальності світу та уявлення про нього як про тверду біологічну фікцію» [1]. Уперше художник утілив ідеї «твердого телебачення» в проектах «Світ без ідей», «Карла Маркса—Пер Лашез» та «Мімікрія і мімікричні досвіди» у 1992–1993 роках, коли мешкав у сквоті на вулиці Паризької Комуни (нині — Михайлівська) в Києві.

У програмному тексті митець заявляє, що його роботи — це спроба вийти за межі уявної реальності, адже самі мистецькі твори, за його словами, ніколи не були цією реальністю, а завжди були результатом наслідування або віддзеркалення чогось. «Усвідомлення світу і реальності як твердої об’ємної телетрансляції, а реального простору — як телевізійного, дозволяє відкрити в собі телепрототип або телеперсонажа і, як наслідок, дозволяє працювати в просторі твердого ефіру органічніше. Так відкривши собі “тверде телебачення”, глядач позбавляється роздвоєння і переживання уявного, для нього долі, пригоди і вчинки — лише низка візуальностей, покликана хоч якось збагатити цей позбавлений будь-якого сенсу, нескінченний серіал» [2], — сказано в тексті.

Цаголов заявляв про фіктивність реальності, адже та реальність і «правда», що їх ретранслюють за допомогою «блакитного екрана», сприймаються як дійсність. «Із розвитком медіакратичої ери чинну екзистенціальну максиму “бути — означає у світі” змінить нова максима “бути — означає бути показаним у прямому телевізійному ефірі”», — наголошував художник [3]. Згідно з цим твердженням, життя, історія і світ — це лише потік подій, які вибудовуються в струнку наративну лінію, тому «кількість інтерпретацій набагато перевищує кількість феноменів, які інтерпретуються» [4].

Ідея поглинання реальності світом телебачення захоплювала художника настільки, що він хотів би стати свідком телевізійної перешкоди (телеефекту) в реальному житті [5].

Аналізуючи творчість Цаголова, мистецтвознавиця Катерина Стукалова виокремила важливі компоненти, на яких будується корпус робіт «твердого телебачення». Це, за її словами, вивільнення тілесності (або ж відчуття фізичної присутності тіла) і відмова від Першородного [6]. Останню, на її думку, найвиразніше втілено в роботі «Світ без ідей»: спочатку це була серія фотографій, у яких художник конструює реальність за допомогою акваріуму, іграшкових декорацій і журнальних вирізок; а згодом тотальна інсталяція-виставка, яка відбулася в Галереї сучасного мистецтва УКV 1993 року.

Василь Цаголов у галереї сучасного мистецтва «УКV» під час персональної виставки «Світ без ідей». Фотографія була опублікована у журналі «Terra incognita»

Концепцію «твердого телебачення» яскраво реалізовано в кураторському проекті Василя Цаголова «Мазепа» (1995, Косий капонір). Експозиція «Мазепи» складалася з одного лише телевізійного екрану, що стояв посеред великого порожнього приміщення Косого капоніру [7], і на ньому по черзі, ніби телепередачі, транслювалися відеороботи Олега Кулика, Олександра Бренера, Гліба Вишеславського, Ігоря Дюрича, Антона Литвина, Миколи. Мандрича, Артура Новікова, Олександра Сидоренка, Катерини Стукалової, Олександра Соколова, Олега Сидора-Гібелинди, Ольги Петрової, Юрія Хоровського, Іллі Чичкана, Сергія Якуніна і Василя Цаголова [8].

Цаголов розповідає, що глядач потрапляв у «пастку», бо не міг «переключити роботи» і мусив переглядати їх від початку до кінця. Найбільший, за його словами, подив і роздратування викликала робота Олега Кулика, котрий постійно лаявся з екрана [9]. Сам Цаголов представив спільну із Сидором-Гібелиндою відеороботу «Проект спільного життя (хореографія В. Мухіної)», створену за мотивами скульптури Віри Мухіної «Робітник і колгоспниця». Сидор-Гібелинда описував той свій досвід у тексті «“Мазепа” и другие» як постмодерністський несерйозний жарт, заодно означивши все мистецтво середини 1990-х у такому самому іронічному ключі [10]. Іронічним був і коментар Катерини Стукалової про кризу експозиціонування, опублікований у газеті «Мазепа», яка стала частиною проекту. «Тепер немає вже й художника. Картина сконала, інсталяція в агонії, перформанс у реанімації», — існує лише вічна боротьба київських художників з київськими художниками й інституціями через славу, гроші і можливості [11].

Перша сторінка газети «Мазепа». А4. Фотографія. 

Ідею заміщення реальності Цаголов втілив у роботі «Телеаукціон» (1995) [12], створивши серію новин, що їх начитували на камеру учасники художньої спільноти — Олександр Соловйов, Олександр Гнилицький, Сергій Братков та ін. Тексти новин почасти відповідали тогочасній повсякденності, почасти їх вигадали Цаголов і запрошені художники. Скажімо, в одному сюжеті в образі пересічної киянки можна впізнати українську художницю Владу Ралко, яка безсторонньо коментує репортеру Цаголову останній художній проект Олега Тістола «Проект українських грошей». Не знайомий із контекстом глядач не міг помітити підміну, не розумів межу між фіктивним і реальним. Ефект посилювало те, що ці сюжети транслювалися на українському телеканалі ICTV: 30 травня о 19:40, 1 травня о 09:15, 7 травня о 14:20. Лінійність і послідовність оповіді телевізійних дикторів не давала підстав сумніватися в правдивості озвученого. Так сюжети з проекту Цаголова легітимізувалися дикторськими вустами і демонструвалися широкій аудиторії як істинний перебіг подій і «правда цього дня».

У 1998 році на виставці «Інтермедіа» (куратор — Олександр Соловйов) у Центрі сучасного мистецтва Сороса Цаголов сконструював телевізійну студію, де глядачеві пропонували приміряти на себе роль телеведучого. Інсталяцію було створено посеред галерейного простору, що захоплювало глядача зненацька і змушувала його активно діяти. У роботі художник відтворив простір телевізійної студії, де на тлі фотошпалер стояли стіл і стілець для диктора (в ролі якого міг бути хто завгодно з глядачів), камера, спрямована на потенційного диктора, світло і телевізор, який транслював промову диктора в прямому ефірі. У цій роботі Цаголов порушує питання конструювання реальності, яка за допомогою телекамери і телевізійного антуражу набирає значення документальності. Розвінчування міфу про правдивість телебачення відбувається коштом того, що на тлі пейзажу за спиною у диктора ми бачимо спинку стільця, — і це видає, що тло сконструйовано в студії і пейзаж не справжній, а лише фотографія.

Василь Цаголов. Із серії «М’які жахи». 1997–1998. Репродукція з журналу «Парта». 

У 2002 році художник створив другий варіант інсталяції «Студії твердого телебачення», відмовившись від інтерактивності. Студія містилася на високому подіумі, що додавало театральності, але від аудиторії вже не вимагалося активно діяти, — досить було до пасивно споглядати.

Робота Василя Цаголова зразка 2002 року надихнула українську художницю Алевтину Кахідзе на створення виставки «TV Studios / Простору без дверей», яка пройшла 2014 року в PinchukArtCentre у рамках проекту «PAC UA: Переосмислення». В інтерв’ю Тетяні Кочубінській вона так прокоментувала інсталяцію Цаголова: «Його робота для мене — це ілюстрація того, як неіснуючу реальність у телевізійній студії можна показати як реальність. Та позаяк усе це показано глядачеві, він не обдурений — глядач отримує знання. Найістотніша деталь у його інсталяції — це фотографія. Фотографія, показана з телеекрана, незрозуміла: це знято в реальності (з вікна простору 4-го поверху PinchukArtCentre) чи зі стіни в телестудії? Єдиний елемент на фотографії, який виказує, що ця реальність співмірна з реальністю глядача, — відбиток на фото спинки стільця. Отже, в інсталяції є три пейзажі як три реальності: один пейзаж знято фотографом і доопрацьовано у фотошопі, другий зроблено “рисувальником”, а третій можна просто побачити крізь вікно. Грубо кажучи, є три можливості споживати реальність»[13].

Персональна виставка Алевтини Кахідзе «TV Studios / Простору без дверей» в рамках проекту «PAC-UA Переосмислення». Фотографії надані PinchukArtCentre © 2014. Фотограф: Сергій Ільїн

Художник, як каже Кахідзе, уподібнюється до письменника-фантаста, котрий конструює реальність, і єдиним, що відповідає реальності, стає людська пам’ять, яка дозволяє інтерпретувати ті чи ті події. «Неможливо скласти новий уявний світ або ситуацію, не маючи картинок з пам’яті. Інше питання: як людина запам’ятовує реальність, як довго може зберігати її, щоб потім комбінувати, вибудовуючи нові зв’язки. Ми допускаємо думку, що ми можемо з’єднувати реальність і нереальність, що, своєю чергою, може сприяти побудові нової реальності, що, по суті, і робить мистецтво. Мистецтво — це вигадана форма, вигадана історія. Коли потрапляєш у простір мистецтва, то там будь-які об’єкти, знаки і символи трансформовано художником — він уявляє їх інакше», — завважила художниця[14].

Персональна виставка Алевтини Кахідзе «TV Studios / Простору без дверей» в рамках проекту «PAC-UA Переосмислення». Фотографії надані PinchukArtCentre © 2014. Фотограф: Сергій Ільїн

У середині 1990-х років тема телебачення цікавить багатьох українських митців [15], але Цаголов на практиці звернувся до телебачення як до окремої реальності, під яку мімікрують суспільство і дійсність.

На початку 1990-х Василь Цаголов завважив, що «тверде телебачення» — суть ХХІ століття [16]. Тим часом цифрова медійна революція, соціальні мережі і новітні технології, які пришвидшують потік новин, актуалізують ідею «твердого телебачення» в контексті постправди (post-truth) — епохи розвитку масових комунікацій, коли «об’єктивні факти стають менш важливі для формування громадської думки, аніж звернення до емоцій та особистих переконань» [17].

Примітки:

[1] Цаголов, Василий. Твердое телевидение [Машинопись]. — К., 1993. — С. 1 .

[2] Там само.

[3] Цит. за: Соловьев, Александр. Фотошок без фотошопа / Александр Соловьев // Художественный журнал [Электронный ресурс]. — 1999. — № 23. — Режим доступа: http://www.guelman.ru/xz/362/xx23/x2322.htm (доступно 20.04.2018).

[4] Стукалова, Катерина. Дрейфуючи навколо Вавілонської вежі / Катерина Стукалова // Кур’єр муз. — [1993]. — [№ ?]. — С. 5.

[5] Див.: Цаголов, Василий. К преодолению ритуала: [текст к перформансу] / Василий Цаголов // Пригласительный. Киев, 22 марта 1993 г.

[6] Див.: Стукалова, Катерина. Дрейфуючи навколо Вавілонської вежі / Катерина Стукалова // Кур’єр муз. — [1993]. — [№ ?]. — С. 5.

[7] Див.: Разговор Александра Соловьева с Василием Цаголовым о «Мазепе» // Парта. — К., 1997. — № 1. — С. 49.

[8] Див.: Мазепа: [Газета]. — 1995. — 27 февраля. — 8 с.

[9] Коментар Василя Цаголова Катерині Яковленко.

[10] Сидор-Гибелинда, Олег. «Мазепа» и другие / Олег Сидор-Гибелинда // Всеукраинские ведомости. — 1995. — 1995. — 4 февраля. — С. 10.

[11] Стукалова, Катерина. Мне как искусствоведу искренне жалко художников / Катерина Стукалова // Мазепа. — 1995. — 27 февраля. — С. 4.

[12] Текст запрошення до проекту «Телеаукціон. Вторгнення Василя Цаголова» в галереї «Бланк Арт» (березень, 1995).

[13] Алевтина Кахідзе в розмові з Тетяною Кочубінською // PinchukArtCentre. — 2014. — Режим доступу: http://pinchukartcentre.org/ua/interviews/kakhidze

[14] Там само.

[15] Цит. за: Соловьев, Александр. Фотошок без фотошопа / Александр Соловьев // Художественный журнал [Электронный ресурс]. — 1999. — № 23: Режим доступа: http://www.guelman.ru/xz/362/xx23/x2322.htm (доступно 20.04.2018).

[16] Цаголов, Василий. Твердое телевидение [Машинопись]. — К., 1993. — С. 1.

[17]  https://en.oxforddictionaries.com/definition/post-truth

 

Коментарі

спецтеми: