Жінка на війні: фантазії про невидимий досвід

Фото: Kleopatra An

Не впевнена, наскільки серйозно автор військового пін-ап календаря Святослав Пащук говорив, що вважає українок більш сексуальними (за неукраїнок, вочевидь), бо їм «важливо, що корови в стайні і худоба попорані». Не думаю також, що багато українок асоціюють себе із худобою, стайнями і дієсловом «порати». Зрештою, як у дивовижній риториці ілюстратора, так і у його зображальних засобах, на жаль, немає нічого нового. Зате є маркер війни – той, що змушує фокусуватися на найтривіальніших проявах масової культури, а іноді навіть, якщо зовсім чесно – на відвертому треші. Календар міг би бути просто невдалим жартом, якби за ним не тяглося питання про жінок на війні – вже занадто болюче, щоб віджартовуватись.

Разом із тим, підтримка проекту пін-ап постерів для військових і його успіх на Kickstarter свідчать, що більшість не бачить проблеми. Календар на своїй сторінці у Facebook розрекламував журналіст Майкл Щур і у відповідь на звинувачення в мізогінії заявив про готовність знятися для чоловічої версії такого календаря. Що, в принципі, не така вже й погана ідея – згадати хоча б еротичні фотосесії американських ветеранів, які втратили кінцівки. Нерівність полягає навіть не в тому, що в українській культурі майже немає прикладів чоловічої об’єктивації, зате жіночої – повно. Не будь-який прояв тілесності є сексистським. Різниця в тому, що чоловіча тілесність зазвичай – самодостатня. Жіноча ж зашпилюється на стіну, перетворюється на військовий атрибут, такий самий засіб забезпечення, як бронежилети чи медикаменти – у той час, як у реальності жінки воюють і отримують поранення нарівні з чоловіками.

Утім, художник не перший, хто вирішив радувати бійців у такий спосіб. Були навіть пін-ап інструкції до аптечок. Щоправда, є й інша інтерпретація ролі жінки у війні. Наприклад, проект Ukraine. Total Recall у Facebook публікує постери з зображеннями такої собі новітньої берегині – у традиційному строї, камуфляжі і з голубом. І повним ігноруванням фемінітивів у підписі: «Україна – захисник Європи», як от у назві нового Дня захисника батьківщини, який ризикує стати патріотичною реінкарнацією 23 лютого. Активною учасницею бойових дій жінка зображена, певно, лише у графіці харківського художника Михайла Дяченка.

 

12087105_1628079847466044_1273284033186417714_o

Фото з проекту “Ukraine. Total Recall”

Усі ці історії – про невидимий досвід. Причому деякі спроби його висвітлити лише нагромаджують стереотипи. Жінка на війні у медіа – це дотепний курйоз, прикре непорозуміння. Новинні ресурси пропонують ознайомитися із «неймовірними зізнаннями жінки, яка служить в зоні АТО» або репортажем, героїня якого «щодня приділяє п’ять хвилин для патріотичного манікюру, і при цьому встигає рити окопи й носити снаряди» (чудово, але навіщо?). Ще гірше з жінками-військовими, у яких є діти. Таку обов’язково спитають, як вона змогла залишити свою дитину, і якщо пощастить – ще й поцікавляться у доньки чи сина, чи не сумують вони за мамою. Ускладнення усталеної жіночої ідентичності викликає дисонанс – і його треба компенсувати, переконавши, що позбавитися від традиційних гендерних очікувань не вдасться навіть у бліндажі.

Утім, результати дослідження «Невидимий батальйон», присвячегого участі жінок у військових діях в АТО, свідчать, що віктимізація жінок у медіа – мінімальна. Разом із тим образ жінки на війні здебільшого є романтизованим, зазначають експертки. Тож такі буденні проблеми, як посттравматичний синдром, труднощі з реінтеграцією, відсутність належної форми, засобів гігієни й гінекологічного обслуговування часто замовчують.

Звісно, кілька ЗМІ активно й регулярно працюють із темою статусу жінки в АТО та гендерної дискримінації у військовому середовищі, і це варто відзначити. З’являється дедалі більше сюжетів про жінок-снайперок, записаних начальницями лазні, жінок, які мусили виборювати право отримати військову освіту, і жінок, які не мають права на соціальний захист держави, яку вони намагаються захищати самі. Не кажучи вже про те, що участь жінок у Першій та Другій світовій війнах детально вивчена й описана – і на пострадянському просторі також. Однак цей досвід лишається неочевидним для інституцій, які можуть упливати на юридичні зміни. Тож дискусія й далі точиться не в площині права, а в площині моралі: закриймо очі на усіх жінок, що воюють в зоні АТО в реальному часі, й повернімося до нашого улюбленого мисленнєвого експерименту: а чи справді вони це можуть? Радіоефір приблизно такого штибу я якось чула в таксі: ведуча довго інтерв’ювала жінку-медика, яка працює на передовій, а потім поставила на голосування запитання про те, чи їй та іншим жінкам там взагалі місце.

11204395_10153095231831843_3800599242212261674_n

Пін-ап календар. Автор: Святослав Пащук

В Америці жінки вперше стали астронавтками у 1983 році – через 22 роки після того, як у космос полетів перший американський чоловік. Вважалося, що в умовах мікрогравітації менструація може бути небезпечною, але жодних досліджень для підтвердження цього не існувало. Приблизно так само виглядає ситуація з жінками в українській армії: ніхто не знає напевно, чому їм не можна воювати, але всі переконані, що воювати в жодному разі не можна.

Тому інформаційний привід формулюється не як, скажімо: «Які перешкоди доводиться долати жінкам, щоб отримати право воювати?», а «Як жінки можуть воювати?». У цей момент конструктивна розмова перетворюється на чергове пережовування гендерних упереджень. Користь від цього хіба в тому, що завдяки гротескності деяких висловлювань можна побачити, наскільки ілюзорними є уявлення про рівність чоловіків і жінок в Україні.

Як вже було сказано, якщо військова – мама, обов’язково апелюватимуть до її материнських почуттів. До особистої відповідальності, до цілісності генофонду, міцності сім’ї і здоров’я нації. Вочевидь, мобілізація чоловіків, у багатьох окремих випадках – неадекватна і невиправдана, нагромадження величезного некваліфікованого і не надто мотивованого людського ресурсу, схильного до пияцтва та іншої деструктивної поведінки аж до недбалого поводження зі зброєю – вочевидь, усе це ніяк не впливає на генофонд і здоров’я нації. Так само безглуздо виглядає питання: «Чому ви пішли воювати?». Соціально прийнятна відповідь завжди одна, як для добровольців, так і мобілізованих: я люблю свою країну і вважаю своїм обов’язком її захистити. Особистих причин – у десятки, сотні разів більше, про деякі з них вам ніколи не розкажуть, а ви ніколи не здогадаєтесь. Війна – дуже приватна річ, вона існує й там, де немає місця патріотичній риториці.

Часом дивно чути нарочите захоплення сміливістю і витримкою жінок – особливо на противагу чоловікам. Справа в тому, як мені здається, що чоловіки та жінки однаково здатні або нездатні бути військовими. Деякі речі жінкам справді вдаються краще – наприклад, вони вправніші стрільці та медики через розвиненішу дрібну моторику. «Двохсотими» на фронті також займаються майже завжди жінки. Але для жіночої стресостійкості на війні інша причина – вони часто набагато більш мотивовані за чоловіків, якщо пройшовши через низку перешкод, все-таки опиняються на фронті. Щоб почати боротися з ворогами, їм завжди спершу потрібно поборотися зі стереотипами. Іноді – із власними. Як зауважує одна із експерток дослідження «Невидимий батальйон», багато жінок переконані, що їхні завдання є другорядними порівняно з тими, що виконують чоловіки.

І поки що, попри усе говоріння, жіноча служба на передовій лишається протиправною (і тому – замовчуваною), робота в тилу – неважливою (і тому – непомітною), а масова культура продукує своє бачення місця жінки на війні – часто дуже невтішне для жінок загалом. Більше того, ексклюзивність жіночого досвіду породжує дискримінацію чоловіків – наприклад, у частинах, де служать контрактники, жінок звільняють від нарядів. І коли ми розмірковуємо про те, чого не повинна робити жінка, ми також вирішуємо, що повинен робити чоловік, відмовляючи йому у виборі, страху і сумнівах. Симетрична нерівність удвічі несправедливіша за однобічну.

Ці упередження потрібно долати на нормативно-правовому рівні. А для цього, вочевидь, нам усім потрібно говорити голосніше.

Коментарі


спецтеми: