Рятуючись від сучасності

Photo: @simonpegg

Усі позитивні постмайданні процеси часом навіюють несміливу ілюзію, що Україна все-таки більш-менш схожа на прогресивну європейську державу. Цей міраж, щоправда, тане щоразу, як хтось із політиків публічно міркує про те, якою має бути українська культура – в найширшому сенсі цього слова. Саме тоді помічаєш, як вони відчайдушно не встигають за сферою, яка змінюється якраз найшвидше. Політики переважно залишаються абсолютно нечутливими до прогресивних тенденцій у суспільстві. Наприклад, якщо йдеться про права людини. Скажімо, права жінок.

Увесь пік недоречної мовленнєвої активності на тему жіноцтва традиційно припадає на початок березня. В ці дні, поки феміністки готують марші протесту, корпорації закуповують квіти в промислових масштабах, перукарні пропонують знижки на манікюр, а медіа вкотре з’ясовують, чи є свято 8 березня «рудиментом совка», і чи не краще було би святкувати замість нього День матері, місто наповнює реклама, яка просто покликана транслювати всі стереотипи про жінок. В упередженнях її перевершують хіба що офіційні привітання очільників держави. Після них остаточно стає зрозуміло, ким в Україні вважають жінок і чого від них очікують.

Коли почалася війна на Сході, жінки вирушили на фронт нарівні з чоловіками – як військові та волонтерки. Втім, картину світу для українських високопосадовців це принципово не змінило. Минулорічні привітання рясніли оксюморонами: «Наші українські жінки – справжні берегині сімейного вогнища. Багато хто з вас приєднався до волонтерської діяльності, піклуючись про дітей, солдатів і переселенців. Ви чекаєте своїх лицарів додому, поки вони воюють за нашу з вами незалежність і право жити на рідній землі», – так, наприклад, жінок привітав Володимир Гройсман. Петро Порошенко зібрав жінок-медиків, активісток і рятувальниць, і за круглим столом розповів їм, що найголовніше – це родина. Цього року привітальна риторика дещо відсторонилася від вогнищ і берегинь. Президент нагородив видатних українок, висловив шану жінкам-військовим, зауваживши, втім, що «жінки завжди є підтримкою для чоловіків». Тим часом у ролику, який розмістили на сторінці президента у Facebook, відзначено видатних українок: військових, волонтерок, чиновниць, спортсменок, поліцейських. Їх характеризують як незламних, сильних, непереможних, і тільки співачка Джамала чомусь потрапила в категорію «тендітних». Одразу виникає питання: який критерій тендітності? Хто привітає нетендітних жінок? Чому це взагалі має значення?

Якщо вас не дивує такий спосіб висловлювання, спробуйте віддзеркалити: уявіть фразу на кшталт «Чоловіки потрібні на фронті, щоб нагадувати про батьків, братів і синів, яких ми захищаємо». Звучить безглуздо, чи не так?

Наприкінці минулого року в Україні показали фільм «Суфражистка» – про боротьбу британських жінок за право голосу. Попри всі художні вади, стрічка дає надзвичайно яскраве уявлення, в яких умовах працювали європейки на початку 20 століття й у якому статусі вони перебували. Якщо коротко, суспільство ставилося до жінок, як до надміру пустотливих дітей, чиї витівки заслуговують на цілком дорослі покарання.

На карикатурах того часу суфражистки виглядають потворними вульгарними істеричками, на багатьох малюнках зображують примусове годування, яке застосовували до протестувальниць у в’язницях. Чоловіків, які ставали на їхній захист, також висміювали: «суфражистська Мадонна» – це батько, який годує дитину й пере. Якщо подивитися на рекламу косметики повоєнних років, то практично завжди її героїня – брудна, смердюча й, вочевидь, дурна обивателька, яка не може втримати свого чоловіка, бо не користується пропонованими товарами. І споглядаючи сучасні привітання, закрадається відчуття, що за сто років суспільний статус жінок змінився лише в тому плані, що їм дозволили голосувати, носити штани й почали возвеличувати – при цьому не припинивши зневажати.

Утім, зневага, про яку йдеться, полягає навіть не в об’єктивації жінок та нав’язуванні їм певної соціальної ролі. Набагато більше обурює інше – цілковите мовчання про порушення їхніх прав. Зрештою, коли ми ніяк не можемо вирішити, чим вважати 8 березня – святом комунізму чи весни, може, варто наслідувати західний приклад і в цей день говорити саме про гендерну дискримінацію? Про нерівність в оплаті праці, квоти, «скляну стелю», стереотипи й домашнє насильство? Якби українські політики згадували про ці теми бодай раз на рік, це вже було б неабияким прогресом. Але поки що далі подяк і повчань розмова не рушає.

Тим часом, Барак Обама виступив у Кенії із промовою, закликавши прийняти феміністичні цінності та припинити слідувати дискримінаційним традиціям. Великі компанії долучаються до руху #HeForShe і декларують своє прагнення досягти гендерного паритету серед працівників. А канадський прем’єр-міністр Джастін Трюдо на Давоському економічному форумі заявив, що не варто боятися слова «фемінізм», і що участь у боротьбі за права жінок – це також і чоловіча справа. Коли наприкінці минулого року його запитали, чому гендерна рівність має для його уряду таке велике значення, він відповів: «Бо надворі 2015-ий рік».

Federal Liberal Leader Justin Trudeau works the crowd during Toronto's Pride Parade on Sunday, June 28, 2015. THE CANADIAN PRESS/Chris Young

Federal Liberal Leader Justin Trudeau works the crowd during Toronto’s Pride Parade on Sunday, June 28, 2015. THE CANADIAN PRESS/Chris Young

Саме цього не усвідомлюють українські чиновники – що їхня риторика безнадійно застаріла. Українська культура – і політична в тому числі – застрягла десь наприкінці 19 століття. Саме тоді жінки почали вимагати можливості народжувати, коли вважатимуть за потрібне, здобувати гідну освіту й голосувати. І коли в західному світі феміністський рух набував сили й трансформувався, в цілком патріархальному суспільстві Радянського Союзу утверджувався подвійний статус жінки, поширений і досі – ефективної робітниці й водночас турботливої дружини й матері. Пересічний українець практично нічого не знає про світову боротьбу за права жінок – ті самі шкільні програми згадують про Громадянську війну в Америці, а от суфражистки в цьому дискурсі не існують.

За Сталіна жіноче питання оголосили закритим, і для українського суспільства, медіа та політикуму воно таким і лишається. Жінки голосують, вчаться і мають доступ до контрацептивів, чи не так? Однак у деяких західних країнах, наприклад, Британії, жінки й досі виборюють право на аборт. Домашнє насильство щодо жінок та дітей лишається однією з найбільш замовчуваних проблем у всьому світі. Крім того, сучасність ставить нові виклики перед феміністичним рухом. Серед них – вже згадані нерівна оплата праці, неможливість обійняти керівні посади, невидимість у масовій культурі та медіа, а також дискримінація ЛГБТ-спільноти.

Однак політичну мову України 21 століття сучасність не обходить. Поки що важко уявити українського президента, який наважився би назвати себе феміністом – цього слова й досі бояться, хоча остерігатися виступати за рівність прав, щонайменше, дивно. Джудіт Гоф, жінка-посол Великобританії в Україні, вперше публічно розповіла про свою гомосексуальність, щоби звернути увагу на дискримінацію ЛГБТ-спільноти в Україні, чим викликала шквал звинувачень у тому, що «виставляє напоказ своє інтимне життя». Важко пригадати, щоби таке хоч раз закидали гетеросексуальним українським селебрітіз. І поки західна Facebook-спільнота поширює запис американського президента: «Любов щойно перемогла» з новиною про легалізацію одностатевих шлюбів у США, в українському медіапросторі повсякчас виринає якесь мракобісся. Наприклад, не так давно новий урядовий уповноважений з прав сім’ї порівняв гомосексуалів з некрофілами. Чудовий початок кар’єри на цій посаді.

Війна й реформи активізували феміністичні проблеми в Україні. Громадськість виступає двигуном змін у цій сфері, і влада поки що сильно від неї відстає. Символічний рівень розмови про фемінізм – на рівні політичних заяв і офіційних промов – важливий, бо ініціює ширшу дискусію та декларує політичну волю слідкувати за дотриманням законодавства, в якому вже прописаний принцип гендерної рівності. Просто мало хто, здається, розуміє, що це значить. Наразі армія продовжує ділити громадян на людей і жінок, а в дитячих садочках для дівчат влаштовують конкурси тендітності.

Ігнорувати сучасність у глобалізованому світі – це програшна стратегія. Шкода, що для українських політиків це досі неочевидно.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва