Не флешмоб: коли особисте стає політичним

Нещодавня акція в фейсбуці за хештегом #яНеБоюсьСказати винесла у публічний простір те, що довгий час лишалося замовчуваним, а тому невимовленим тягарем, – особистий досвід сексуальних домагань та насильства. Акцію, яку розпочала Анастасія Мельниченко своєю історією та закликом, підтримали сотні людей, передусім жінок, котрі розповіли про свій досвід у постах або коментарях. На сьогодні акція поширилася в соціальних мережах Росії, Білорусі, Казахстану та інших країн.

#яНеБоюсьСказати часто називають флешмобом, що, на нашу думку, дещо викривлює її значення. Флешмоб у нашій країні переважно сприймають як щось розважальне, без конкретної мети: раптові танці або співи натовпу на вулицях. Звісно, існують і політичні флешмоби: наприклад, багато ЛГБТ-акцій в Україні в минулі роки проходили саме як флешмоб через небезпеку для учасників та учасниць за іншого, більш «легального» формату. Однак флешмоб, «стихійний натовп»  – щось нетривке, тимчасове, що розчиняється в повітрі так само швидко, як і виникає.

На відміну від флешмобу, акція #яНеБоюсьСказати триває вже кілька днів і лише набирає обертів. У цієї акції була чітко заявлена мета: зробити видимим жіночий досвід та зняти стигму сорому й страху, що лежить на розповідях про переживання насильства. А також показати, що в насильстві завжди винен лише насильник. Ця мета є феміністською і наближає задум #яНеБоюсьСказати радше до акції прямої дії, ніж до флешмобу.

Схожі акції, спрямовані на боротьбу з гендерним насильством, організовуються як у віртуальному просторі, так і в реальному. У 2011 році в Торонто відбулася протестна хода під назвою Slutwalk (Хода шльондр). Люди різного віку, з різними досвідами пригнічення виходили на вулиці з плакатами «Мій вигляд – не запрошення», «Ні означає ні». Така акція мала знецінити всі «доброзичливі» поради про те, як уберегтися від насильства. Хода мала унаочнити, що все, що нам розповідають про спровоковані напади – лицемірство, бо нічого не є мотивом для злочину, крім того, що людина хоче продемонструвати свою силу, владу і безкарність. Причиною акції стали слова торонтського констебля Майкла Сангинетті, котрий сказав, що якщо жінки не хочуть, аби їх ґвалтували, їм «не варто вдягатися як шльондри». «Хода шльондр» поширилася на різні країни, й останніми роками проходила й у сусідній Польщікраїні з одним із найжорсткіших антиабортних законодавств у Європі.

У 2014 році художниця та студентка американського Колумбійського університету Емма Сулкович почала перформанс під назвою «Понеси цей тягар». Куди б вона не пішла, вона всюди носила за собою 20-кілограмовий матрац. Як заявляє Емма, на подібному матраці, типовому для гуртожитських кімнат, її зґвалтував її друг-студент. Після заяви дівчини адміністрація університету не визнала відповідальності студента, як і після заяв двох інших студенток. Тоді Емма вирішила винести власний важкий особистий досвід у публічний простір і почати свій перформанс – носити матрац доти, доки ґвалтівник перебуває з нею в одному університеті та доки його не буде покарано. Хоча спочатку художниця носила матрац одна, згодом їй почали допомагати інші студентки. Дедалі більше людей долучалося до перформансу, і він став поштовхом для численних акцій та Національного дня дії, під час якого “матрацні протести” проти сексуальних домагань та насильства охопили 130 університетів. Зрештою, низовий протестний рух викликав реакцію уряду.

NEW YORK, NY - SEPTEMBER 05: Emma Sulkowicz, a senior visual arts student at Columbia University, carries a mattress in protest of the university's lack of action after she reported being raped during her sophomore year on September 5, 2014 in New York City. Sulkowicz has said she is committed to carrying the mattress everywhere she goes until the university expels the rapist or he leaves. The protest is also doubling as her senior thesis project. (Photo by Andrew Burton/Getty Images)

Emma Sulkowicz, Photo by Andrew Burton/Getty Images

Акції для привертання уваги до проблеми гендерного насильства проводяться в Україні вже кілька років поспіль (25 листопада в День боротьби проти насильства щодо жінок). Для однієї з акцій активістки створили сайт, де зібрали контакти активно і дієздатних ініціатив, до яких можна звернутися у випадку необхідності допомоги в ситуації насильства. Крім того, в Києві та інших містах вже кілька років відбувається хода «Поверни собі ніч», що бере свої витоки з американського та європейського фемінізму 70-х років. Метою ходи є привернення уваги до гендерного насильства та повернення права на безпечний публічний простір. Подібні акції до цього моменту були малочисельні, в них брали участь переважно активісти й активістки. Унікальність феномену #яНеБоюсьСказати в тому, що через соціальні мережі набагато більше людей висловили свою позицію. І це схоже на крок у напрямку знищення культури насильства.

Те, що акція #яНеБоюсьСказати набула розголосу, стало можливо завдяки жіночій солідарності. Пости підтримки, розповіді про схожі досвіди вже не обмежуються Україною. Тема потрапила в топові видання. Акція спрацювала як відкрита група росту самосвідомості. Перші такі групи було започатковано жінками, що відносили себе до радикального фемінізму. Спосіб функціонування і мета цих груп полягала в тому, що жінки в групах вивчали свої життєві досвіди: дитинство, робота, материнство та інші, а після обговорювали і шукали способи змінити ситуації, в яких вони відчували пригнічення. Ще одна спільна риса груп росту самовідомості з акцією – вони свого часу викликали таку саму сильну хвилю супротиву. Означення проблем вже сприймається як радикальная дія і сколихує цілу бурю протестних  голосів. Але серед протестів чути й голоси підтримки. Так, в ході #яНеБоюсьСказати почали з’являтися матеріали і дискусії на тему, як говорити з дітьми про гендер, сексуальність і насильство, або як можна підтримати людей, що постраждали від насильства. Деякі депутати зараз намагаються вдавати, ніби нові законодавчі ініціативи  ̶  реакція уряду на протест. Проте варто пам’ятати, що законодавчі ініціативи потребують прискіпливої уваги, аби не лишитись тільки словами на папері і не роздмухати хвилю ейфорії.

Однією з причин, чому ця акція важлива, є те, що статистичні дані щодо насильства в стосунках демонструють нам ситуацію лише приблизно. Звісно, й акція не показала реального стану речей. Не всі історії прозвучали, але ті, що звучали, лишаються з нами  ̶  це голоси підтримки на випадок, коли іншій буде потрібно говорити про свій досвід. Для багатьох із нас невимовлене досі є невимовним, і вибір не говорити варто враховувати й поважати. Закликаючи людей взяти участь в «матрацному протесті», Емма Сулкович стверджувала: «Я усвідомлюю, що багато з вас хоче взяти участь, але не може нести матрац. … Це не применшує вашої відданості, адже ви все ще можете допомогти тим, котрі вирішили нести матраци. Зрештою, матраци важкі та громіздкі. Ми можемо витримати цей день, лише якщо будемо співпрацювати та допомагати одне одному нести цей тягар».

woman2_2

Авторка: Ірина Костишина

 

Реакції

Реакції на #яНеБоюсьСказати виявляють суспільний досвід підтримки культури зґвалтування в Україні. В культурі зґвалтування гендерне насильство –  табуйована тема. Те, що багатьох людей настільки вразив масштаб акції #яНеБоюсьСказати – показник замовчування та ігнорування проблеми на рівні суспільства. Зі школи дівчат учать, як пекти млинці, або як робити викрійку сарафана на ляльку, хлопців учать робити швабри й стріляти. До дівчат приходять представники фірм, що продають прокладки, й проводять лекції – як користуватися прокладками, як вберегти своє репродуктивне здоров’я, як народити платника податків. Проте нам не кажуть, що робити у випадку насильства щодо нас. Коли твоя подруга розповідає, що ходить на побачення з хлопцем і вдягає найвужчі джинси, які має, бо такі важко буде стягти – ти запам’ятовуєш це як лайфхак, а не як привід спитати, чи нормальний це хлопець і чи не потрібна їй допомога. Бо, зрештою, дорослий світ постає як такий, де жарт «ні – це значить так, але пізніше» існує як повноцінний аргумент, аби схилити тебе до близькості, якої тобі б не хотілось. Домагання часто виправдовують тим, що це «природний інстинкт»; що збудження потьмарює свідомість. У нашому суспільстві не пам’ятають, що насправді домагання та насильство не мають стосунку до сексу, тут ідеться про владу і про спосіб тиску.

Нам усім відомі «традиційні» принципи-настанови: непристойно говорити про себе «такі речі», непристойно не боятися, а бути злою. Злість для жінки – це взагалі табу. Одна з особливостей жіночої соціалізації – бути м’якою, милою, вдячною за всі способи проявленої уваги. Саме тому одна з вправ техніки самозахисту для жінок Wen-Do – сказати «ні» й не посміхнутися, не відвернутися швидко, а подивитися в очі співрозмовнику. Цьому вчаться жінки з різних країн, це складна вправа. Але як вона допоможе в світі, де культура зґвалтувань так міцно вкоренилася? Де немає курсів для агресорів, де б їх вчили це «ні» почути, сприйняти?

В Україні й досі немає сексуальної просвіти та адекватної психологічної підтримки в школах. Бракує освітніх просторів, де могли би долатися патріархальні установки щодо сексуальності та насильницької поведінки. Українські медіа все ще активно підтримують гендерну та інші види дискримінації. Окремо цікавий феномен того, як медійники добирають «експертів», котрі можуть говорити про насильство та впливати на суспільну думку. Наприклад, якщо вірити посту братів Капранових (котрі гучно виявили свою зневагу до учасниць акції, або свою примітивну іронічність), то ТСН запросили саме їх як гостей, щоб вони надали коментар про акцію. Медіа шукають «перченого» й провокативного, інакше важко зрозуміти  мотивацію надати слово в контексті акції людям, які саму ідею акції ставлять під сумнів.

Реального інституційного захисту й підтримки жінок та людей з маргіналізованих груп, що страждають від дискримінації та насильства, наразі не існує. Проте рівень насильства в країні настільки високий, що не помічати його неможливо. І тоді в хід ідуть стереотипи, які «пояснюють» порядок речей, при цьому підтримуючи його: мовляв, ті, хто страждають від агресії, самі винні. Відповідальність перекладається на маргіналізовані групи людей, а насильство подається як «одвічний закон», побороти який неможливо. Наприклад, у коментарі до посту товаришки про те, як її намагався поцілувати викладач, відвізши в ресторан, з’являється читач із здивуванням: «але ж тобі вже 15-16, невже ти не знала, на що погоджуєшся?». Невже ти не знала, що чоловік – це небезпечно, що йти вдвох – небезпечно, що поцілунок – це очікувана плата за те, що він тебе запросив? Байдуже, що це називалось діловою зустріччю. Ти мала б знати. Окремо звучить «хор» голосів про те, що варто вчити дівчат не заходити в ліфт, якщо там вже хтось є, не ходити вночі, не вдягати коротке. Культурою зґвалтування просякнутно весь наш побут, вона міцно вкоренилась і в мові, у звичних фразах на кшталт «легковажна поведінка» чи «відвертий одяг». Ці поради й «кодові фрази» є кодексом, який негласно існує в нашому суспільстві – доки культуру зґвалтувань не викорінено.

Одна з типових реакцій на акцію – назвати її надто відвертою, чоловіконенависницькою, істеричною. Подібна реакція виникає, коли йдеться про права для ЛГБТКІА+ людей, мігрантів і мігранток, людей з інвалідністю чи з різних етнічних груп – невимовний страх «мовчазної більшості», що коли права дадуть комусь ще, крім тих, хто їх завжди мав, то ці права скінчаться, їх стане менше. Права – невичерпний ресурс, і право пережити свою травму, право жити у відкритому суспільстві, де поважають особистість, де нема об’єктивації – не відбирають можливостей ні в кого, крім ґвалтівників, знайомих та незнайомих аб’юзерів (кривдників)[1].

Численні голоси, що від першої особи говорять про власний досвід чи досвід близьких та знайомих – боротьба за рівні права й протест проти культури зґвалтування. Протест не лише жінок: до критики патріархальної системи в рамках акції долучилися люди з різною гендерною ідентичністю. Саме тому з’явилося багато «експертів», котрі дорікають, що форма не та, що варто було б писати це десь поза соціальними мережами, або й не писати взагалі. Так, ніби історії, які вже прозвучали, і є причиною насильства, так ніби до того, як вони стали чутні, про них ніхто не знав. Про насильство більш звично було говорити як про причину того, що людина така, а не інакша: скільки ви чули історій про те, що ту чи того було зґвалтовано, і тому вони «такі»? Переповідання чужих історії з позиції «експертів» та винесення «діагнозів» – знецінення політичної суті протесту, відбирання голосу: пригноблені говорять, але їх не чують.

Жодної ситуації насильства не мало відбутися і не має відбуватися в майбутньому. Акція #яНеБоюсьСказати – не чарівний еліксир, який зцілить суспільство за день, але це нова парадигма, яка передбачає справедливий гнів та солідарність у боротьбі з дискримінацією, коли вже неприпустимо жартувати про зґвалтування, коли вже не страшно сказати, що ти відчуваєш і що з тобою трапилося. Такі злочини (а це завжди злочин – все, що відбувалось із вами без вашої згоди, все що завдало вам морального, фізичного або психологічного болю – це злочин) не мають строку давності і ви можете вимагати змін. Інша реальність можлива.

Примітки:

[1] Аб’юзер – кривдник, людина, що маніпулює, принижує, змушує до чогось іншу людину проти її волі.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва