“Та бачу, синку, що ти не москаль”

Карлос Мотта, «Патріоти, громадяни, коханці...»2015. Фотографії надані PinchukArtCentre © 2015. Фотограф: Сергій Іллін.

«До автобуса з туристами заходить вуйко з кулеметом і питає:

– А хто мені скаже, котра зараз година.

З останього місця піднімається чорношкірий хлопець і каже:

– Опів на восьму, батьку.

– Та сиди, сиди синку. Бачу, що ти не москаль».

 

Цей популярний анекдот тішить нас тим, що українці – народ толерантний. Але зміст цього висловлювання в тому, що ми готові толерувати «іншість», поки вона під ковпаком патріотизму. Ця тенденція знову набрала обертів, і навіть зайшла на територію мистецтва.

Персональна виставка Карлоса Мотти «Патріоти. Громадяни. Коханці…», що триває в PinchukArtCentre, без сумніву, стала важливим явищем в українському культурному контексті і навіть увійшла до міжнародного рейтингу кращих виставок цього року. Проект складають 10 відеоінтерв’ю з представниками й представницями українського ЛГБТІ-руху, що в контексті PinchukArtCentre як платформи взаємодії з найширшою аудиторією є хорошою можливістю не тільки висловитися, а й бути почутим. Утім, аналіз деталей цього прогресивного просвітницького проекту змушує повсякчас вдаватися до «але». Але Головна премія Future Generation Art Prize 2014, але жовто-блакитний, але інакшість, але війна…

Чи треба було чекати Карлоса Мотту, щоб зробити такий простий мистецький проект про ЛГБТІ в Україні? Мабуть, треба було, якщо ми говоримо про великі інституції і їхні можливості. Минулого року Карлос Мотта став одним із лауреатів Головної премії Future Generation Art Prize за своє дослідження (гомо)сексуальності в доколоніальному та колоніальному періодах історії Латинської Америки. Власне, це й уможливило появу цьогорічної персональної виставки – глибше дослідження українського контексту, розпочате художником у тому ж 2014-му роботою «Коротка історія гомосексуальних репресій в Україні», що експонувалася поряд із арт-центром. Головна премія, посилена іміджем концентрації мистецьких брендів у стінах арт-центру і паралельною виставкою українських художниць і художників поверхами вище, стає ефективним інструментом залучення аудиторії до кольорового другого поверху PAC. І для багатьох – навіть приводом затриматися перед численними екранами й телевізорами.

ILL_0991

Проект Карлоса Мотти. PinchukArtCentre © 2015. Фотограф: Сергій Іллін

Можна й треба сумніватися в орієнтованості на нагороди, медіатизованість і зірковий світ, але в нинішній ситуації все це додає проговорюваним питанням значущості і працює для тих, хто, можливо, ніколи і не звернули б увагу на проблеми, пов’язані з гомосексуальністю чи фемінізмом, якби не популярні арт-центри чи публічні висловлювання відомих людей. Згадую, з яким скепсисом я йшла на українські читання документальної п’єси “7”, коли історії про боротьбу з дискримінацією, домашнім і сексуальним насильством проти жінок читали Ада Роговцева, Святослав Вакарчук, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Мустафа Найєм, Оксана Сироїд і Таміла Ташева. Повний зал, справді якісна постановка і проникливі тексти розвіяли мій скепсис. Але розмова двох жінок у черзі в гардероб («Скажи, хто тобі таки більше подобається – Вакарчук чи Жадан?») нагадала, що інколи зірки і лишаються зірками, а не голосом фемінізму.

Можливість говорити до найширшої аудиторії – це й велика відповідальність. Особливо – говорити про насильство на ґрунті гомофобії, дискримінацію трансгендерних людей, пастки гетеронормативності і труднощі камінг-ауту до аудиторії, яка раніше могла взагалі над цим не замислюватися або для яких гомофобія і трансфобія є нормою. З одного боку, метод представлення персональних історій спрощує ситуацію і є чи не найдієвішим із погляду сприйняття, емпатії і розуміння.

Ненависть і агресія щодо ЛГБТІ породжується незнанням і глибоким структурним замовчуванням та іншуванням, і персональні історії справді працюють як просвітницький інструмент. Коли героїні і герої історій з екранів розповідають про стосунки з родинами і колегами, випадки дискримінації, про професійний і активістський досвід і звертаються ніби безпосередньо до тебе (останнє питання, вочевидь, звучало на кшталт «Що би ви побажали суспільству?») – це викликає довіру й, сподіваюся, розуміння. Принаймні відкритих публічних виявів агресії щодо цієї виставки не було: у залі й так дуже захищеного арт-центру чергує охоронець. Навіть на сайтах правих чи релігійних організацій досі ніяких особливих відгуків не було. Хоча інші приклади нападів на ґрунті ненависті під час культурних подій довго не треба пригадувати: зрив презентації антології «120 сторінок Содому» у Львові в 2009 (і підпал «Я-Галереї» у ніч уже після київської презентації), атака на виставку про життя квір-родин “Своя кімната” Євгенії Бєлорусець у 2012, підпал кінотеатру «Жовтень» під час показу фільму з програми «Сонячний зайчик» фестивалю «Молодість» у 2014. На жаль, таких прикладів значно більше. Щороку відбувається багато злочинів на ґрунті гомофобії і трансфобії, але навіть попри медійний розголос вони не розслідуються належним чином.   

12376171_1661481527442482_7615854128396171629_n

Фестиваль рівності. Фото: Вікторія Сапата

У такій ситуації й справді, що може бути простіше, ніж дати «пригніченим» групам можливість висловитися? Особливо тим, хто знається на ситуації, активісткам і активістам, які говорять, звісно, від себе, але на загал репрезентують так звану ЛГБТІ-спільноту. Та окрім просто надання можливості висловитися важлива критична й відповідальна позиція, яку можна назвати і методологічною, і художньою/кураторською. Вибір мови опису, постановка запитань, загальна концептуальна рамка важать не менше, ніж власне слова героїв і героїнь показаних історій. Загальною рамкою стало, цитуючи опис виставки, «загрозливе та вкрай важке становище лесбіянок, геїв, бісексуалів, трансгендерів та інтерсексів в Україні у часи військового конфлікту». Власне, в інтерв’ю про реальні проблеми говорять – про активізацію праворадикальних груп, напади, проблеми трансгендерів, які залишилися на окупованих територіях. Але в цілому наратив виставки, та й окремих інтерв’ю, потрапляє в одну з пасток, на яке багате маркування «в часи війни». Назва виставки «Патріоти. Громадяни. Коханці…» – три знаменники, до яких зводяться історії, виражає непоодиноке сьогодні прагнення вписатися в домінантний дискурс, коли «в часи війни» національна ідентичність і громадянська позиція виходять на перший план. Заявлене «формування нової демократичної постреволюційної гідності в Україні» у такому дискурсі неможливе без того, щоби не називатися патріотами й українцями. Звідси постійні спроби легітимізувати ЛГБТІ-спільноту згадками про участь у Майдані, членство у добровольчих батальйонах і волонтерському русі. В інтерв’ю це звучить як відповідь на закиди праворадикальних рухів: «геї і лесбійки є всюди – і у добровольчих батальйонах, і у збройних силах, і серед волонтерів», «представники ЛГБТ є в армії, є зараз на Сході України і більшість спільноти дуже патріотична, під час Майдану вони теж стояли за незалежну Україну». Звісно, хтось може мати найщиріші патріотичні почуття, а хтось навіть і називати себе націоналісткою, але небезпека ховається в узагальненні, у риториці гомонаціоналізму, яка стає мейнстрімом (наприклад, апелювання до нації організаторів Маршу рівності). Теоретичні аспекти поняття «гомонаціоналізм», що з’явилося у квір-теорії і постколоніальних студіях, в нинішньому українському контексті використовують, щоб показати, як на протиставленні до Росії та через приналежність до української нації конструюється «правильна» гей-ідентичність (див., наприклад, статтю Тамари Марценюк).

Виникає парадокс: підважування норми, зокрема «обов’язкової гетеронормативності», поєднується із намаганням вписатися в норму – можна назвати її патріотизмом чи хоча б просто очікуваною громадянською позицією. Але норма існує тільки завдяки виключенню, і в намаганні вписатися в норму ЛГБТІ-рух тим самим підтримує виключення тих ЛГБТІ, які цій нормі не відповідають.

Оборона державних кордонів майже завжди супроводжується й обороною кордонів приватної сфери. А зовнішній ворог – на що всі сподіваються – явище тимчасове, та логіка протиставлення і виключення швидше за все працюватиме й далі. Вислів «можливо, якщо вибирати між так званим “москалем” і геєм, то москаль буде гірше» в одному з інтерв’ю виставки нагадує відомі слова Юрія Луценка про те, що «краще гей-парад на Хрещатику, ніж російські танки в столиці». Недавня реакція політиків на прийняття антидискримінаційної поправки (зокрема заяви про захист сімейних цінностей) натякає, що невідомо, як довго всім буде по дорозі на шляху від Росії в Європу.

Йдучи до основної жовто-блакитної інсталяції, глядачі й глядачки потрапляють у кольорову залу з інсталяцією Карлоса Мотти «Ми, хто відчуває інакше» (2012), яка покликана ввести український проект в історичний і глобальний контекст квір-теорії і квір-культури: активіст(к)и, юристи, художниці й письменники з США, Колумбії, Норвегії і Південної Кореї розповідають про виклики, з якими вони працюють протягом останніх 40 років. Інсталяцію формують десятки відеоінтерв’ю, маніфести та архів книг із квір-теорії. Втім, навряд у цій залі глядачі затримуються надовго: всі фільми та представлена література лише англійською, що автоматично звужує аудиторію до тих, хто вже знайомі з квір-проблематикою і хочуть дізнатися більше, провівши кілька годин перед екранами чи днів із книжками, що прив’язані мотузочкою до стендів. Варто згадати, що цей проект є також відкритим онлайн-архівом, де можна знайти всі 50 інтерв’ю, книгу, що розвиває основні тематичні напрямки інтерв’ю, кілька випусків журналу, ілюстрації та квір-бібліографію, що продовжує оновлюватися.

Цікаво, що для самого художника цей проект був викликом міжнародному ЛГБТ-мейнстріму, їхнім наративам, які, захищаючи позиції привілейованих (успішних білих представників середнього класу), займають елітарну позицію і виключають інтереси не-громадян, мігрантів, економічно незахищених ЛГБТ тощо. Карлос Мотта проблематизує ідею формальної рівності як політичної категорії та пропонує натомість говорити про відмінності, зокрема всередині ЛГБТ. Такий кут зору дозволяє побачити, що насправді ми «різні, бо нерівні», підважити на позір очевидні речі й подумати про більш інклюзивний підхід. Складається враження, що дві інсталяції у сусідніх кімнатах існують у паралельних реальностях. Звісно, можна сказати, що ми не в США і як можна піддавати сумніву, наприклад, рівність шлюбних прав для всіх, якщо для наших політиків одностатеві шлюби – це чи не найбільший кошмар. Але мені йдеться не про автоматичне перенесення проблем із контексту однієї країни в іншу, а про критичний підхід, який розчинився у жовто-блакитному. Показово, що в проекті 2012 року Карлос Мотта використовує абревіатуру ЛГБТІКК (Lesbian, Gay, Bisexual, Trans, Intersex, Queer and Questioning) і загалом категорію «квір» як політику відмови від ідентичностей, а загальна концепція його українського проекту пропонує цілком конкретну нормативну ідентичність. Особливо «в часи війни» важливе уважне ставлення до контексту й критичний аналіз, але зрештою окремі розповіді про важливі проблеми, з якими стикаються різні ЛГБТІ, і навіть згадки про інтерсекціональність (перетин різних видів дискримінацій) зводяться до «патріотів, громадян, коханців».

Карлос Мотта сам визнає, що його проект не дуже оригінальний. Він радше  соціальний, аніж мистецький, і, можливо, це в нинішній ситуації елементарного браку освіти та розуміння – правильна стратегія. І добре, що таку просвітницьку мету обирають і великі мистецькі інституції на кшталт PinchukArtCentre, і низові ініціативи, як-от Фестиваль рівності, що цього місяця вдруге пройшов у Києві. Але візуальна складова нагадує більш чи менш якісну соціальну рекламу, а інколи навіть просто стьоб (чи як іще назвати, наприклад, інсталяцію «Традиційні цінності» на Фестивалі рівності, коли важлива ідея деконструкції традиційних цінностей перетворюється на композицію з молотка, сімейних трусів і розсипаного насіння на підвіконні). Фестиваль рівності з усіма його найкращими завданнями культурної платформи, вільної від дискримінацій та ієрархій і відкритої для художніх рефлексій, уже почав повторювати помилку багатьох українських фестивалів, коли всеохопність перетворюється на хаотичність. Розкриття проблем різних спільнот, права яких утискаються (крім ЛГБТІ йшлося також про вимушених переселенців, людей із інвалідністю, етнічні меншини тощо), справді показує перетин дискримінацій і сприяє об’єднанню правозахисних ініцатив. Але як при цьому створити продумане мистецьке висловлювання? Йдеться саме про візуальну складову, яка, як часто стається з міждисциплінарними фестивалями, що намагаються охопити все і всі види мистецтва, виявилася досить слабкою. Соціальна реклама (навіть якщо це якісна постер-кампанія від ілюстраторів Pictoric), фотовиставка, обрамлена тематично й естетично іншими інформаційними стендами, та нашвидкоруч зроблені інсталяції означують проблеми, але на цьому і зупиняються. І це не так особливість фестивалю, як загальна тенденція – із щирою просвітницькою прямотою тільки означувати проблеми.

Чи не вихолощується у такий спосіб гасло про мистецтво як рушійну силу соціальних перетворень? Мені йдеться не так про так звану художню цінність, а про власне здатність мистецтва ставити питання, дарувати нові досвіди та можливості попрацювати з чимось новим і небажаним, зокрема в собі. Так, наприклад, «Квір-каплиця», що закривала фестиваль, або показана у тому ж PAC 2013 року «Секс, лікувальне, рок-н-ролл» Анатолія Бєлова показують ходи для розкриття проблеми і ширших бачень, аніж просто пропонують твердження на кшталт «я за рівність». Хочеться вірити, що «Патріоти. Громадяни. Коханці…» та інші просвітницькі соціальні проекти створять підґрунтя для глибшої художньої рефлексії і сформують базові знання, розуміння та інтерес суспільства шукати відтінки та суперечності за жовто-блакитним наративом.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва