Феміністки, агов!

Полемічний запал української критики найпомітніший у так званих «нових медіа», або, якщо коротко та чесно, найбільш яскраві та безстрашні дискусії – у коментарях Фейсбуку. Вони емоційні, не потребують тривалої підготовки, а вимагають лише блискавичної риторичної реакції на репліку опонента. (Написати колонку, погодьтеся, складніше, а іноді й часозатратніше). І, на жаль, точно так само блискавично ці полілоги забуваються.

Це загальне твердження легко спроектувати на переважну більшість культурних площин, де публічний критичний вислів означає: а) з усіма пересваритися; б) отримати короткотривалий резонанс замість довгострокового ефекту; в) заробити кількасот гривень і не більше. Останнє стосується саме критиків/критикинь, які нібито не є ангажованими учасниками процесу і мали би продукувати резонансні висловлювання регулярно. На практиці вони так і не стають незалежними експертами. Якщо живеш з гонорарів, то неможливо писати ґрунтовні аналітичні тексти щокількаднів; якщо забагато ображених, то й гонорарів можна не дочекатися, а отже, завжди треба обирати, куди цілитися.

Прекрасним наочним прикладом є літературна критика. Про це самі критики навіть круглі столи та дискусії організовують. Ще кращий приклад – феміністична критика, а особливо в літературі. Попри те, що гендерне прочитання в українському контексті актуальне й запитане, а розмови про фемінізм знову точаться в небайдужих до гуманітарної ситуації колах, якісних критичних текстів на цю тему вкрай мало. Найкращі зразки й надалі датовані 90-ми роками – а це, усвідоммо, минуле століття. (Соломія Павличко, Віра Агеєва, Оксана Забужко та багато інших зробили достатньо, щоб нині впевнено стверджувати: феміністична школа в українському літературознавстві – чи не єдина, яка повнокровно відбулася; проте які її плоди в наступних поколіннях? І чому нині спостерігаємо масштабні сексизм і банальне жлобство у сферах державного управління і політики – а чи все ж таки вони могли би бути ще масштабнішими, якби не яка-не-яка критика?).

Сучасні українські феміністки діють переважно у соціальному ключі. Йдеться про критику підручників для середньої школи, розробку термінології й оновлення етичних формулювань у медіа й політиці, боротьбу з домашнім насильством та дискримінацією на роботі як щоденними практиками. Література залишається поза увагою. Якщо визнаний автор Юрій Винничук пише роман, де жінки – це виключно сексуальні об’єкти (точніше, об’єкти для сексу), і вони цілком взаємозамінні, їх можна підкладати під того, кому більше треба, використовувати як персонал у борделі, час від часу самому з них користати, а якщо одну вбили, то її можна закопати із речами іншої, а з тією іншою, урятованою, рушити далі по життю, ба навіть, жіноче товариство у в’язниці цілком ефективно можна замінити буханцем свіжоспеченого хліба, – то … нічого не відбувається.

Можна би взагалі не звертати уваги, якби не іменитість автора й те, що він репрезентує українську культуру, в тому числі й за кордоном. Та й щодо представлення у масштабах країни: інший письменник, майже-лауреат національної премії з літератури, отримав визнання (й шалені продажі, і навіть зібрані усією громадою кошти на екранізацію) за історичні романи про громадянську війну, причому друга книжка Василя Шкляра була навіть про жінку-войовницю. Але написані вони так, наче жодного поступу в українській літературі протягом останніх десятиліть так і не сталося, та й наче суспільні погляди залишилися на рівні сторічної давнини. Тут віддамо належне критикам та в’їдливим читачам: патетика рецепції «Залишенця» / «Чорного ворона» була дещо пригашена тим, що над виразом «повняве випукле сраченя» (так ніжно названо відповідну частину тіла красуні-героїні) не сміялися хіба позбавлені почуття гумору. Нині здається, що в історії сучасної літератури від роману Шкляра тільки «повняве сраченя» і лишилося.

Наскільки це має стосунок до феміністичної критики? Опосередкований, але має. Іронічне маркування патріархальних стереотипів і відверто сексистських висловів – один зі способів опору такому чи то поверненню «до джерел», чи то недодеконструйованій закостенілості. Сюди ж відносимо цикл статей Тетяни Трофименко про «золотих хлопчиків», де авторка, озброївшись біографічним методом, успішно атакує молодих письменників – які, очевидно, не очікують такого інверсивного застосування апріорі сексистського арсеналу. («Золотих хлопчиків» так ніхто толком і не захистив, що свідчить про двобічну невипрацюваність гендерної критики в літературі: ображений чоловік – у такій же позиції, як і слабка жінка, і нічого, крім істерики чи «покер фейс», протиставити насмішкам не може).

Майже необговореним залишився твір Богдана Логвиненка “Saint Porno”, який, попри невисоку художню цінність, все ж є спробою автора-чоловіка симулювати сповідь порноакторки жіночої статі. Так само слабку реакцію з цієї точки зору отримала збірка оповідань Василя Махна «Дім у Бейтінг Голлов», відзначена торік премією BBC. Поки що маємо лише гіперзахоплені рецензії  на роман молодого поета Мирослава Лаюка «Баборня» – а автор замахується не лише на осмислення проблематики ідентичності, соціальну тему, але й на реконструкцію внутрішнього світу літньої вчительки, яка «вогонь чересел педагогіки», і критикам, очевидно, є про що тут рефлексувати вголос.

Натомість критики у рамках нещодавньої дискусії про «прозу після Забужко» констатували, що Оксана Забужко так і не пропонує читачеві сильної героїні-переможиці (скільки років після виходу «Польових досліджень…» та «Музею покинутих секретів» мало минути для такого висновку?). У такому разі, емансипованої переможиці не пропонує у своєму найновішому романі й Оксана Луцишина, яка є декларованою феміністкою, що автоматично визначає її прозу як феміністичну (принаймні, у цьому ніхто, включно з авторкою, не сумнівається).  Дивна загалом тенденція: як сам себе спозиціонуєш, то так і прозу твою маркують. Наче й не може людина говорити одне, жити так, як найкомфортніше, а писати … писати як вийде, бо від традиції втекти складно, і на порожньому місці художня проза не постає. Отак і несе гордо крізь роки звання чи то сексиста, чи то антифемініста письменник Анатолій Дністровий; а за ним дріботять кілька третьорядних авторів, які свого часу заявили про «міцні чоловічі» твори. До Жадана з такими претензіями не чіпляються: критики досі, здається, вважають його в цьому сенсі вічним підлітком, а у молоді, знаєте, все зараз зовсім інакше, спробуй розберися; і взагалі, Жадана всі люблять.

І вже зовсім очевидна потреба у хвилі статей про «літературу війни». Достатньо виважених: щоб почули і по той бік барикад; яскравих, із влучною риторикою: щоб запам’яталися довше, ніж буденний фейсбучний скандальчик. Таких, щоб критик демонстрував власну позицію, а не лише володіння інструментарієм аналізу художнього тексту. Це сприятиме «вихованню почуттів», а заразом і формуванню умовних рефлексів у авторів і видавців, бо ж декому треба нагадувати, що це непристойно і можна отримати миттєво по пальцях – якщо озвучувати фантазію щодо виграної москальки на узбережжі Білого моря, писати про повію, котра співала гімн Російської Федерації на прохання героя-атовця, котрий від того займався сексом із нею ще інтенсивніше. Хай би такі речі в літературі не звучали настільки щиросердо, супроводжувані не менш щиросердим захватом певного сегменту читачів, а залишалися для свідомого епатажу і провокацій, – і тоді породжували б дискусію між письменниками й критикинями (чи навпаки), і дискусія ця залишалася б інтелектуальним пінг-понгом на папері.  

Коментарі


спецтеми: