Феміністки, агов!

Полемічний запал української критики найпомітніший у так званих «нових медіа», або, якщо коротко та чесно, найбільш яскраві та безстрашні дискусії – у коментарях Фейсбуку. Вони емоційні, не потребують тривалої підготовки, а вимагають лише блискавичної риторичної реакції на репліку опонента. (Написати колонку, погодьтеся, складніше, а іноді й часозатратніше). І, на жаль, точно так само блискавично ці полілоги забуваються.

Це загальне твердження легко спроектувати на переважну більшість культурних площин, де публічний критичний вислів означає: а) з усіма пересваритися; б) отримати короткотривалий резонанс замість довгострокового ефекту; в) заробити кількасот гривень і не більше. Останнє стосується саме критиків/критикинь, які нібито не є ангажованими учасниками процесу і мали би продукувати резонансні висловлювання регулярно. На практиці вони так і не стають незалежними експертами. Якщо живеш з гонорарів, то неможливо писати ґрунтовні аналітичні тексти щокількаднів; якщо забагато ображених, то й гонорарів можна не дочекатися, а отже, завжди треба обирати, куди цілитися.

Прекрасним наочним прикладом є літературна критика. Про це самі критики навіть круглі столи та дискусії організовують. Ще кращий приклад – феміністична критика, а особливо в літературі. Попри те, що гендерне прочитання в українському контексті актуальне й запитане, а розмови про фемінізм знову точаться в небайдужих до гуманітарної ситуації колах, якісних критичних текстів на цю тему вкрай мало. Найкращі зразки й надалі датовані 90-ми роками – а це, усвідоммо, минуле століття. (Соломія Павличко, Віра Агеєва, Оксана Забужко та багато інших зробили достатньо, щоб нині впевнено стверджувати: феміністична школа в українському літературознавстві – чи не єдина, яка повнокровно відбулася; проте які її плоди в наступних поколіннях? І чому нині спостерігаємо масштабні сексизм і банальне жлобство у сферах державного управління і політики – а чи все ж таки вони могли би бути ще масштабнішими, якби не яка-не-яка критика?).

Сучасні українські феміністки діють переважно у соціальному ключі. Йдеться про критику підручників для середньої школи, розробку термінології й оновлення етичних формулювань у медіа й політиці, боротьбу з домашнім насильством та дискримінацією на роботі як щоденними практиками. Література залишається поза увагою. Якщо визнаний автор Юрій Винничук пише роман, де жінки – це виключно сексуальні об’єкти (точніше, об’єкти для сексу), і вони цілком взаємозамінні, їх можна підкладати під того, кому більше треба, використовувати як персонал у борделі, час від часу самому з них користати, а якщо одну вбили, то її можна закопати із речами іншої, а з тією іншою, урятованою, рушити далі по життю, ба навіть, жіноче товариство у в’язниці цілком ефективно можна замінити буханцем свіжоспеченого хліба, – то … нічого не відбувається.

Можна би взагалі не звертати уваги, якби не іменитість автора й те, що він репрезентує українську культуру, в тому числі й за кордоном. Та й щодо представлення у масштабах країни: інший письменник, майже-лауреат національної премії з літератури, отримав визнання (й шалені продажі, і навіть зібрані усією громадою кошти на екранізацію) за історичні романи про громадянську війну, причому друга книжка Василя Шкляра була навіть про жінку-войовницю. Але написані вони так, наче жодного поступу в українській літературі протягом останніх десятиліть так і не сталося, та й наче суспільні погляди залишилися на рівні сторічної давнини. Тут віддамо належне критикам та в’їдливим читачам: патетика рецепції «Залишенця» / «Чорного ворона» була дещо пригашена тим, що над виразом «повняве випукле сраченя» (так ніжно названо відповідну частину тіла красуні-героїні) не сміялися хіба позбавлені почуття гумору. Нині здається, що в історії сучасної літератури від роману Шкляра тільки «повняве сраченя» і лишилося.

Наскільки це має стосунок до феміністичної критики? Опосередкований, але має. Іронічне маркування патріархальних стереотипів і відверто сексистських висловів – один зі способів опору такому чи то поверненню «до джерел», чи то недодеконструйованій закостенілості. Сюди ж відносимо цикл статей Тетяни Трофименко про «золотих хлопчиків», де авторка, озброївшись біографічним методом, успішно атакує молодих письменників – які, очевидно, не очікують такого інверсивного застосування апріорі сексистського арсеналу. («Золотих хлопчиків» так ніхто толком і не захистив, що свідчить про двобічну невипрацюваність гендерної критики в літературі: ображений чоловік – у такій же позиції, як і слабка жінка, і нічого, крім істерики чи «покер фейс», протиставити насмішкам не може).

Майже необговореним залишився твір Богдана Логвиненка “Saint Porno”, який, попри невисоку художню цінність, все ж є спробою автора-чоловіка симулювати сповідь порноакторки жіночої статі. Так само слабку реакцію з цієї точки зору отримала збірка оповідань Василя Махна «Дім у Бейтінг Голлов», відзначена торік премією BBC. Поки що маємо лише гіперзахоплені рецензії  на роман молодого поета Мирослава Лаюка «Баборня» – а автор замахується не лише на осмислення проблематики ідентичності, соціальну тему, але й на реконструкцію внутрішнього світу літньої вчительки, яка «вогонь чересел педагогіки», і критикам, очевидно, є про що тут рефлексувати вголос.

Натомість критики у рамках нещодавньої дискусії про «прозу після Забужко» констатували, що Оксана Забужко так і не пропонує читачеві сильної героїні-переможиці (скільки років після виходу «Польових досліджень…» та «Музею покинутих секретів» мало минути для такого висновку?). У такому разі, емансипованої переможиці не пропонує у своєму найновішому романі й Оксана Луцишина, яка є декларованою феміністкою, що автоматично визначає її прозу як феміністичну (принаймні, у цьому ніхто, включно з авторкою, не сумнівається).  Дивна загалом тенденція: як сам себе спозиціонуєш, то так і прозу твою маркують. Наче й не може людина говорити одне, жити так, як найкомфортніше, а писати … писати як вийде, бо від традиції втекти складно, і на порожньому місці художня проза не постає. Отак і несе гордо крізь роки звання чи то сексиста, чи то антифемініста письменник Анатолій Дністровий; а за ним дріботять кілька третьорядних авторів, які свого часу заявили про «міцні чоловічі» твори. До Жадана з такими претензіями не чіпляються: критики досі, здається, вважають його в цьому сенсі вічним підлітком, а у молоді, знаєте, все зараз зовсім інакше, спробуй розберися; і взагалі, Жадана всі люблять.

І вже зовсім очевидна потреба у хвилі статей про «літературу війни». Достатньо виважених: щоб почули і по той бік барикад; яскравих, із влучною риторикою: щоб запам’яталися довше, ніж буденний фейсбучний скандальчик. Таких, щоб критик демонстрував власну позицію, а не лише володіння інструментарієм аналізу художнього тексту. Це сприятиме «вихованню почуттів», а заразом і формуванню умовних рефлексів у авторів і видавців, бо ж декому треба нагадувати, що це непристойно і можна отримати миттєво по пальцях – якщо озвучувати фантазію щодо виграної москальки на узбережжі Білого моря, писати про повію, котра співала гімн Російської Федерації на прохання героя-атовця, котрий від того займався сексом із нею ще інтенсивніше. Хай би такі речі в літературі не звучали настільки щиросердо, супроводжувані не менш щиросердим захватом певного сегменту читачів, а залишалися для свідомого епатажу і провокацій, – і тоді породжували б дискусію між письменниками й критикинями (чи навпаки), і дискусія ця залишалася б інтелектуальним пінг-понгом на папері.  

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва