Образ тіла, сором і шлях до зцілення

«Я стала тим, що Дональд Віннікотт, передовий англійський педіатр та психоаналітик, називає «фальшивим «Я». І я, звісно ж, була така не одна. Коли почала досліджувати своє оточення, я спостерігала трагічне відкидання справжніх людських потреб і бажань, куди б не поглянула. Я почала бачити за тими всіма усмішками надломленість, зяючу порожнечу, трагічну втрату «Я». Це той самий відхід від істинного себе в контексті появи битв ідентичностей, про які йтиметься в цій книзі. На моє тверде переконання, боротьба за зовнішній вигляд виникає через життєвий біль як помилкове «Я» і, отже, має шанс на вирішення, якщо ми дозволимо справжній сутності відродитися знову». Так починається книжка британської авторки Ніколь Шнекенберг «Фальшиві тіла, справжні ми» (False Bodies, True Selves). Її перша книжка присвячена тому, як формується наша ідентичність і яку роль у цьому відіграє тіло й те, як ми його сприймаємо, переживання і відчуття, пов’язані з нашою зовнішністю.

Авторка – психотерапевтка, викладачка, йога-терапевтка, яка спирається у своїй праці не тільки на власний досвід страждань через незадоволення своїм тілом (вона описує власний досвід одужання від нервової анорексії), але й на сучасні дослідження, свою роботу як психотерапевта з людьми, що страждають на тілесну дисморфію (Body Dismorphic Disorder).

Тіло сучасної людини – і жінки, і чоловіка, – протягом останніх років упевнено перетворювалося на символ. Символ успішності чи неуспішності, символ його здібностей і талантів, індикатор його статусу. Стрункість і рельєф – такі вимоги ми свідомо чи несвідомо висуваємо до себе і до оточення – незалежно від статі. Як сталося так, що людське тіло тепер має відповідати певним вимогам? Чому вже недостатньо, щоб воно добре виконувало свої функції, а треба, щоб воно було обов’язково гарним, відповідало стандарту? Як ця краса і прагнення до неї перетворюється на життєву ціль, за якою губляться інші цілі й цінності? Чи лишається людина чимось більшим, ніж її тіло?

Страждання, пов’язані із зовнішністю, схоже, стали певною «нормою» у західній культурі кінця 20 століття, коли до людського тіла почала висуватися вимога виглядати здоровим, красивим і сексуальним, незважаючи ні на що. «З того часу нас дедалі більше годували міфом про те, що щастя може бути створене через маніпуляції з нашою зовнішністю, – пише авторка. – Багато хто з нас прожогом кинулися перетворювати себе на бьюті-проекти, сподіваючись, що це допоможе втамувати чи ігнорувати емоційний біль. Коли ми втрачаємо вагу, нарощуємо м’язи, робимо чистку обличчя і збільшуємо розмір грудей, західна культура аплодує нам стоячи, таким чином роблячи легітимними подальші дії. Дивовижно, якою глибокою для деяких із нас може бути кроляча нора».

Сучасна західна людина радше переживає тіло як естетичний об’єкт, який треба безкінечно вдосконалювати, щоби підтримувати його гарним, привабливим, молодим, замість того, щоби переживати себе як живу істоту із думками та емоціями. Таким чином людина постійно порівнює інтерналізований образ себе (переважно негативний) із тим, що вона бачить у дзеркалі й одночасно з ідеальним образом себе. Це безкінечне порівняння робить внутрішній образ самого себе нестабільним, людина втрачає розуміння того, як вона насправді виглядає. Вона формує фальшиву ідентичність, ідеалізоване «я», приречене присвятити життя спробам перестати відчувати сором.

В сучасному світі зовнішність (ідеальна, або наближена до ідеалу, яким його бачить медіа) ніби гарантує, що нас любитимуть. Таким чином, безкінечно вдосконалюючи себе, ми намагаємося уникнути відчуття відкинутості, самотності, і, мабуть, одного з найважчих для людини відчуттів – сорому. Ми прагнемо навпаки переконатися в тому, що ми все ще потрібні й варті любові. Отже, ми концентруємося на формі, намагаючись відповідати стандарту. Ми платимо за це велику ціну – втрачаємо свою ідентичність, цілісність «Я». Ми більше не знаємо, хто ми: переживання «Я» стає фрагментованим, створеним зі шматочків очікувань інших людей. «Як я виглядаю» і «хто я є» стають питаннями одного порядку.

Фрагментованість тіла – ще одна особливість сучасного дискурсу. Дивлячись на себе в дзеркало, сучасна людина часто бачить невідповідні актуальному тренду частини тіла: груди, сідниці, живіт, руки чи ноги – всі вони наче існують окремо. І, ясна річ, негайно потребують вдосконалення. Чи не щороку індустрія краси пропонує нам нові орієнтири, яких ми мусимо прагнути: наприклад, в 2014-2015 роках в Америці поширилась мода на великі сідниці у жінок. На початку 2016 року Американська спільнота пластичних хірургів опублікувала щорічний статистичний звіт про виконані минулого року процедури. Згідно з його даними, в 2015 році збільшення (імплантація) та підтяжка сідниць стала хірургічною операцією, яка постійно нарощувала темпи, і в цьому аспекті вийшла на перше місце серед інших процедур.

Як ідеться у звіті, з 2014 до 2015 року кількість операцій зросла на 36%. Пластична хірургія, яка на початку свого існування займалася серйозними вадами зовнішності (ліквідувала наслідки опіків чи травм), зараз бере активну участь у формуванні попиту на «красу» окремих частин тіла, включаючи навіть статеві органи. Звичайно, пластична хірургія була і лишається доступною переважно для людей із високим рівнем прибутків. Водночас можливість мати «трендові» сідниці, живіт чи груди і є ознакою належності до іншого світу – забезпеченого і безтурботного. Прагнення покращити тіло (тобто його частину) символізує прагнення до цієї безтурботності, захищеності, прагнення отримати контроль над тим, що насправді неможливо контролювати.

Таким самим способом контролю є спроба зниження ваги тіла й утримання цієї ваги. 4,5 мільйони читачів російськомовного пабліку «40 кг» у соціальній мережі Вконтакте – число, яке говорить саме за себе. «Зайва вага», «надлишкова вага», «жир» – це слова не про вагу і не про тіло, вони про можливість контролювати своє тіло, а значить, контролювати своє життя. Якщо спитати молоду жінку, яка прагне важити менше свого ІМТ, що для неї означає зниження ваги, вона ймовірно не говоритиме про красу тіла. Вона скаже про те, що зі зменшенням цифри на вагах вона відчуває, що більше поважає себе, що відчуває себе сильною, що їй здається, ніби тепер вона може все. Що тепер з нею точно все буде добре.

Боротьба з власним тілом сьогодні торкнулася практично кожної жінки і торкається дедалі  більшої кількості чоловіків. Дивлячись у дзеркало, ми часто помічаємо недоліки і думаємо про те, що в зовнішності треба було би щось виправити. Нам часто кажуть, що з нами щось не так – ми чуємо це з реклами, засобів масової інформації. Нам щодня пропонують «зробити усмішку білішою», «додати легкості тілу» чи «об’єм волоссю». Нас щодня вчать, що тіло можна й треба покращувати, і що соромно цього не робити, а ще гірше – навіть не хотіти.

Книга Ніколь Шнекенберг може стати справжньою знахідкою для людей, які відчувають страждання, пов’язані з тілом і його «невідповідністю» стандартам, адже стандарт був і лишиться назавжди недосяжним. Авторка пише і про жінок, і про чоловіків, оскільки сьогодні об’єктивується не лише жіноче тіло: чоловіки так само відчувають тиск стереотипів, хоча, звичайно, говорять про це менше. Ідея про те, що зовнішність має бути головною життєвою ціллю, є руйнівною незалежно від статі. Книга не є панацеєю або чарівною пігулкою для тих, кому знайоме відчуття сорому за свій зовнішній вигляд чи інші деструктивні переживання, пов’язаних із тілесністю. Але вона пропонує альтернативний погляд на тіло як на ціле, як на щось, що живе і змінюється, а це дає надію на зцілення. І чи не найголовніше – вона, продовжуючи роботу Сюзі Орбах, Наомі Вульф та інших авторок, говорить вголос про те, про що зазвичай мовчать: про право людини мати будь-яке тіло і бути більшим, ніж тіло.