Елке Красни: «Варто повертати собі поняття успіху, фемінізму, праці з любові»

Фото: Андрій Яригін

Це інтерв’ю було записане в рамках школи «Від першої особи: Пам’ять. Голос. Діалог» у Харкові. Професорка віденської Академії мистецтв, дослідниця та кураторка Елке Красни приїхала на школу, аби прочитати лекцію про феміністичний кураторський матеріалізм. Під час свого викладу Елке кілька разів згадала поняття, яке, на перший погляд,  можна сплутати зі сковородинівським поняттям «сродна праця»: йдеться про «працю з любові» (labour of love). Втім, після його розтлумачення виглядає, що досить велика частина працездатного населення України зайнята саме цим видом праці. KORYDOR поспілкувався з Елке Красни про дієві структури співуправління у феміністичних організаціях, різницю між прекарною працею та працею з любові, а також про можливість повернути собі поняття успішності.

 

Наталя Єрьоменко: Я хотіла би почати з теми, яку ви зачепили під час вашої лекції, а саме «праці з любові». Що ви маєте на увазі під цим поняттям?

Елке Красни: «Праця з любові» – це ідіоматичний вираз. Я використовую його як теоретичний термін, але також як аналітичний інструмент і лінзу. «Працею з любові» я називаю той особливий вид праці, яку ми робимо тому, що любимо її робити. Однак ця ідіома виражає дещо більше: вона означає роботу, яку я люблю робити, хочу робити, і якою я насолоджуюся, але яка не приносить мені доходів. Вона не приносить мені жодної іншої винагороди, крім радості та задоволення.

У праці з любові присутнє бажання, можна навіть сказати, економіка бажання: ця праця приваблива, її хочеться робити. В цьому криється її темна сторона. Здається, що вона оперує поза капіталістичними економічними нормами: тобі необов’язково робити цю роботу, ти просто насолоджуєшся нею. Чому ж не робити того, чим ти насолоджуєшся?

Втім, капіталізм дуже швидко привласнює працю з любові. Вона нормалізується й стає частиною наявної економіки. І виникає парадокс: абсолютно точно ми не можемо вижити лише на праці з любові, ми не можемо забезпечувати себе лише цією працею. Але і вижити без неї ми не можемо, адже це, можливо, єдина невідчужена праця, яка приносить нам задоволення та радість.

Із «працею з любові» частково перетинаються поняття прекаритету, прекарності та прекаризації. Люди виконують працю з любові, і це робить їх вразливими до структурних процесів прекаризації. Мауріціо Лаццарато [1] працював багато над цією темою, так само як Ізабель Лорі, яка написала книгу «Держава непевності. Уряд прекарних» [2].

Важливо, що інтелектуал(к)и, мислителі/-ки, дослідники/-ці та митці/-кині не просто працюють із темою прекарності та праці з любові. Вони самі існують в ситуації прекарності. Багато людей з культурної сфери, зі сфери мистецтва та гуманітарних наук виконують дедалі більше й більше праці з любові на сьогодні. Вони не лише вивчають її як об’єкт своїх досліджень, вони також є її суб’єктами, адже власне виконують її.

Парадоксальним чином, чим більше з’являється критичної роботи на цю тематику, тим більше її так само підпадає під категорію «праці з любові». Тому нам потрібно шукати нові шляхи та нові стратегії повернення собі праці з любові та запобіганню її «приборкування» неоліберальною машиною.

Наразі формується певний корпус теоретичних робіт щодо «праці з любові». Зокрема, двоє моїх приятельок, що проживають і працюють в Единбурзі, історикині феміністичного мистецтва та кураторки Анжела Дімітракакі та Кірстен Ллойд, присвятили цілу панель темі «Праця з любові» під час конференції «Асоціації істориків мистецтва» 2016 року. 

Н. Є.: Цікаво що риторика, яка породжує цю ситуацію, народилася з ідеології марксизму, який критикував відчужену працю. Але ця критика розвинулася в наратив, що успіх в житті означає знайти свою «справжню пристрасть» або «справжнє покликання», навіть якщо ти не отримуєш за це гроші.

Е. К.: Мені здається, немає нічого поганого в тому, щоби шукати свою справжню пристрасть. Нам треба вимагати того, аби пошук своєї пристрасті досі був чимось, чого можна вимагати. В жодному разі ми не можемо просто відпустити усі ті речі, які зіпсував пришвидшений неоліберальний капіталізм. Не можна сказати, що пристрасть була зіпсована, отже, тепер будемо обходитися без пристрасті. Успіх було зіпсовано –  отже, тепер жодного успіху. Ми продовжимо серйозно обмежувати себе, якщо мислитимемо ці терміни як наперед зіпсовані. Набагато більше варто старатися переозначувати їх, повертати собі пристрасть, повертати собі успіх, і так далі. Дуже складно висувати цю пропозицію, але й дуже важливо це робити. Важливо наголошувати, що може існувати не лише «Квір-мистецтво провалу» [3], але й квір-мистецтво успіху. 

Ми можемо прослідкувати винайдення індивідуальної історії успіху до ранньої модерності. Саме з цього часу успіх є відповідальністю індивіда. Він не є розподіленим, не засновується на солідарності; він укорінений в індивідуальності особи. Відповідно, у випадку не-успіху, тобто провалу, вина також покладається на індивіда, а не на систему.

Тож величезним кроком було би визначити, що ми зараз маємо на увазі під успіхом. Чи ми мусимо вимірювати та оцінювати успіх інструментами неоліберального менеджменту? Чи нам потрібно вимагати квір-феміністичного визначення, яке постійно перебуває в процесі формування? У Лінди Нохлін [4] є відома стаття 1971 року «Чому досі не існувало видатних художниць?», в якій вона аналізує структурні умови та інституційні бар’єри, що траплялися жінкам у сфері мистецтва та запобігали появі видатних художниць. Я хочу обернути назву цієї статті проти себе, запитавши: «А чому видатні художниці взагалі мають існувати?» Тоді «видатний» перестає бути категорією, через яку вимірюється успіх і через яку оповідаються історії успіху. Разом із тим, це абсолютно не означає, що «видатний» не може бути цікавим.

Отже, у нас є ці великі контейнери – неолібералізм, наприклад, – але вони всюди різні. Виконувати працю з любові в ситуації пострадянського переходу (транзитності), постреволюційної суб’єктивності та затяжної війни – це зовсім інше, ніж виконувати працю з любові в умовах розпаду держави загального блага, який я зараз спостерігаю в Австрії, або тотальної неолібералізації та дуже дивних право-лівих дебатів у Британії, або постколоніальних дебатів у багатьох африканських державах. Ми часто випускаємо з поля зору специфічність локальних ситуацій, коли ведемо великі дискусії.

Н. Є.: Мені видається, з того, що Ви говорите, метод, який Ви обрали як мисткиня й кураторка – це ставити питання. Як ви думаєте, чи не тому багатьом людям складно розуміти актуальне мистецтво – бо воно піднімає багато питань, але не пропонує відповідей?

Е. К.: Актуальне мистецтво є дуже різноманітним. Є так багато різних практик, від надзвичайно видовищних та монументальних, до зумовлених дослідженнями та натхненними теоріями. Є сегмент актуального мистецтва, що існує просто для видимого задоволення, візуального споживання та накопичення вартості через колекціонування. А є інші сегменти, як, наприклад, соціально ангажоване мистецтво, політично свідоме мистецтво, критичне мистецтво тощо. І велика частина актуального мистецтва вимагає відданості та освіченості аудиторії. Його не так просто зрозуміти.

Щодо питань – напевно, це походить із тієї інтелектуальної формації, що відбувалася в моєму житті протягом 1980-1990х. Важливою частиною цієї формації було ставити запитання, проживати/практикувати фемінізм як практику запитань, стратегічно залишати ці питання відкритими, без чітких відповідей. Але, боюся, що відповіді тоді сприймалися з надто великою тривогою, надто різко відторгалися. Поставити питання цінувалося більше, ніж дати відповідь. У відповідях завжди сумнівалися. З моєї сьогоднішньої перспективи продовжувати лише ставити запитання виглядає занадто просто. Потрібно ризикувати з відповідями. Я навмисне використовую тут слово «ризикувати». Ризикнути означає дати відповідь, знаючи, що це не буде загальна для всіх відповідь, чи тривала відповідь, чи відповідь назавжди. Але не ухилятися від відповіді – це дуже важлива, дуже політична річ.

Н. Є.: Повертаючись до прекарності. Чи австрійське суспільство свідоме цієї теми, особливо та спільнота, яка живе в умовах прекарності?

Е. К.: Існує ціла низка спільнот, які є прекарними, і існує багато дискусій. Є люди, що займаються культурним продюсуванням, мистецтвом, люди із академії, які цілком  свідомі своїх прекарних умов, і які активно намагаються опиратися їм. Ми бачимо, як постає новий глобальний когітаріат – Франко «Біфо» Берарді [5] багато писав про це, зокрема. Питання лише в тому, як поєднати людей, які багато рефлексують про процеси прекаризації, цей «когнітивний прекаріат», і прекаріат робочих класів, що займається аутсорсною роботою, роботою в сфері обслуговування, роботою, яка змушує людей ставати іммігрантами, змушує людей ставати мобільними, але щойно вони прибувають на нове місце праці, вони знову дуже іммобільні та змушені працювати в приватних будинках та займатися низькооплачуваною роботою. Виникає прірва між великою кількістю знань про прекаризацію та мізерною зміною безпосередньо прекарних умов, у тому числі – своїх власних. Багато митців заявляють, що їхнє мистецтво робить істотний внесок у поступ до змін. У свої оптимістичні дні я переконую себе, що досі вірю в це, але у більш дистопічні дні мені не вдається себе в цьому переконати.

Н. Є.: А проблематизація прекарності через мистецтво може впливати на реальну ситуацію та стимулювати спільноти організовуватися в спілки та звертатися до протестної діяльності і захищати свої права, чи цей процес є виключно інтроспективним?

Е. К.: Дуже тривожно, якщо цей процес і справді є лише інтроспективним. Не те щоб з інтроспекцією щось було не так – нам справді потрібні безпечні простори, щоби рефлексувати. Глобально існує підйом ксенофобної, расистської, мізогінної та гомофобної політики. Є багато антиполітик сьогодні, які пропонують певний ступінь звільнення. У них відображаються старіші форми націоналізму, тоталітаризму та фашизму, проте вони також відрізняються від цих форм.

Тож варто зрозуміти, що і лівиці потрібно винайти нові, більш резистентні практики звільнення. І тут я підходжу до мікрополітики. Останні кілька днів я була частиною вашої школи, і те, що ви робите тут, здається мені дуже цікавим. З одного боку, можна сказати, що ви тестуєте нові формати співпраці і намагаєтеся створити резистентну мережеву структуру. Ви покладаєтеся на групу людей, що вони зберуться разом і візьмуть звідси це відчуття спільнотності, не-ізольованості (а це дуже важливо), і принесуть цю енергію з собою в свою роботу. Це дуже надихає.

З другого боку, потрібно усвідомлювати, що ті речі, які ми тут практикуємо – їх апріорі очікують від культурного працівника в неолібералізмі: ми маємо займатися мережуванням, маємо бути дружніми та показувати одна одній емоції, маємо використовувати довіру інших до себе. Тобто ми, знову ж таки, не виходимо за межі неоліберальної парадигми.

Є дуже багато корисних речей, які можна взяти зі стратегій DIY-спільнот. І нам не варто відмовлятися від цих речей тільки тому, що неолібералізм очікує їх від нас. Якраз навпаки, варто повертати їх собі – повертати собі успіх, фемінізм, працю з любові. І варто також розуміти, що не обов’язково це має бути саме спілка, можливо, модель політичної організації ще потрібно винайти. Є люди, які кажуть, що нам потрібні нові партії, чи нові спілки, чи якісь абсолютно інші структури. Але ми не можемо чекати. Час збігає – ось що я відчуваю. Тож відповіді нам дуже потрібні.

Н. Є.: В Україні найбільш сталою формою культурних активностей, навіть пов’язаних із фемінізмом, досі є конвенційна ієрархічна модель організації. Якщо колектив експериментує та намагається шукати інші форми самоорганізації, існує ризик перегорання та розпаду. Дехто сприймає це як жертвування своїми ідеалами заради реальних дій. Що ви про це думаєте?

Е. К.: А можете пояснити, чому найбільш сталою формою дії є ієрархія?

Н. Є.: Наприклад, класична модель громадської організації передбачає, що при реєстрації потрібно вказувати ім’я голови організації. Отже, аби здійснювати якісь реальні активності і мати реальний уплив, потрібно вбудовуватися в цю систему. Багато хто сприймає це як компроміс між ідеями, які вони хочуть поширювати, та тими умовами, які нам пропонує система. Для багатьох у третьому секторі це актуальна ситуація: потрібно або підлаштовуватися під маскулінну модель управління, або шукати нові моделі, які ще не є сталими і є незрозумілими для решти суспільства.

Е. К.: Це дуже цікаве питання, оскільки воно змушує нас замислитись – як може працювати феміністична інституція, або феміністичний уряд? Можна старатися створювати умови для гетерархії та трансверсальності. Можна обіймати високі позиції й практикувати їх інакше, не віддаючи відповідальності, що йде в комплекті з цими позиціями.

До того ж, не варто розуміти владу лише в дистопічному фукіанському ключі. Влада не обов’язково є чимось поганим. Влада може посилювати.

Щодо питання про голову організації, то ми можемо поставити його інакше, наприклад: чи можемо ми переозначити головування? Чи можемо ми призначити кілька голів, або цілу панель директорів, чи приймуть у нас такі документи? Чи ми можемо інакше прописати обов’язки голови у нашому статуті? Через феміністичну інституціоналізацію ми потенційно можемо знаходити нові значення для владних стосунків, і в той же час реєструватися як ГО. Ми можемо або переозначити для себе громадські організації, або відмовитися від них взагалі, придумати нові моделі і добитися їх легального, соціального та культурного визнання.

Поясніть ще, чому ви вважаєте наявну модель ГО маскулінною?

Н. Є.: Тому що вона передбачає вертикальну систему прийняття рішень та систему репрезентації, в якій одна людина репрезентує усю організацію та через свою видимість отримує найбільшу частину соціального капіталу.

Е. К.: Тобто питання в тому, як справедливо поширити соціальний капітал у межах колективу. І як справедливо розподілити невидиму роботу, волонтерську роботу та працю з любові. Тоді я відповім те саме – ми можемо мати 10 директорів/-ок. Або лідерство може залишатися стратегічно анонімним? 

Я б назвала розподіл відповідальності плюс поширення символічного, але також матеріального й економічного капіталу, дуже феміністичною практикою. В цьому місці потрібно найбільше роботи. В цьому місці ми терміново потребуємо більше альтернативних дієвих моделей. Нам потрібно ризикувати, як я вже казала, пропонувати відповіді. В тому числі через практики, які ми запроваджуємо.

Примітки:

[1] Maurizio Lazzarato

[2] Isabell Lorey “State of Insecurity. Government of the Precarious”

[4] Linda Nochlin

[3] Judith J. Halberstam “The Queer Art of Failure”

[5] Franco Berardi

 

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва