Бути собою: як писати про фемінізм для підлітків

www.bustle.com

Уже зовсім скоро з друку вийде український переклад книжки «Бути мною» шведської письменниці Анни Хьоґлунд. Її появу «Видавництво» анонсувало ще в квітні на «Книжковому арсеналі», однак лише кілька тижнів тому, коли в мережі розповсюдилась акція #ЯнеБоюсьСказати, стало зрозуміло, наскільки це вчасна чи, щонайменше, доречна подія. «Бути мною» – це внутрішній монолог дівчинки-підлітка, яка з цікавістю й страхом спостерігає за змінами власного тіла й ставить собі ті самі питання, які знову й знову прозвучали вслід за публічно висловленими жіночими історіями насильства: «Чому я мушу так часто відчувати страх? Чому я мушу пам’ятати, що треба бути обачною?». І промовляє дуже важливу тезу, буквально або поміж рядків присутню в цих свідченнях: «Я не відчуваю свого тіла як свого». Перша ілюстрація в книжці – дівчинка розглядає в люстерку на підлозі власні статеві органи – маленький символічний бунт проти сорому, невіддільного від фізіологічної жіночності, спроба подолати відчуження від власного тіла.

Руса, головна героїня «Бути мною», намагається з’ясувати, як це – «ставати жінкою». В тому розумінні, як про це свого часу писала  Симона де Бовуар. Переклад книжки – гарний привід поговорити на цю тему, адже здебільшого в нас не випадає для цього можливості: родинні стосунки, система освіти та всюдисуща масова культура з дитинства постачають нас готовими однозначними відповідями на всі питання, що стосуються гендерних ролей. Наприклад, як нещодавно довели психологи, всесвіт Disney нав’язує глядачам низку стереотипів щодо жінок. Хоча героїні мультфільмів компанії, які почали з’являтись у 90-х, не надто схожі на млосних принцес, завмерлих в очікуванні принца, популярнішими все одно лишаються саме останні – вони, на думку маркетологів, більше відповідають бренду «диснеївських принцес», який так добре продається через іграшки або одяг. Сюжети традиційних англомовних казок, за мотивами яких якраз-таки зняті класичні диснеївські мультфільми, справді мають низку закономірностей, пов’язаних із гендерними ролями. Наприклад, як зазначає американська дослідниця Марша Ліберман, головна героїня завжди є жертвою несправедливого ставлення, однак лишається терплячою, лагідною та безпорадною, доки її не врятує чоловік, а активні жіночі персонажі зазвичай є або фантастичними, або негативними. Ті самі архетипові структури жіночих образів повсякчас з’являються й у сучасних дитячих книжках.

Екскурсія у харківському Гендерному музеї (який представляє дві кімнатки в комунальній квартирі, вщент забиті різноманітними артефактами, так або інакше пов’язаними з феміністичним рухом), закінчується тим, що глядачам пропонують роздивитися шведську дитячу книжку про принцесу, яка відмовляється виправдовувати очікування читачів і сама рятує принца й перемагає дракона. На англомовних ресурсах можна знайти цілі рейтинги найкращих феміністичних дитячих книг: від класичних творів (із яких на пострадянському просторі добре відомі хіба що твори Астрід Ліндґрен) до абетки з видатними жінками всіх часів. В Україні літератури, яка б стала приводом для розмови про «силу дівчат» навіть із найменшими дітьми, поки що бракує. Втім, український варіант альтернативної казки про принцесу все ж є – це книжка «Кожен може стати принцесою» видавництва «Віват».

Цього року «Видавництво Старого Лева» видало збірку оповідань «Чат для дівчат» – дванадцять більш і менш вдалих спроб описати життя сучасних дівчат-підлітків для них самих. Якщо облишити нав’язливе відчуття, що половину текстів написали ніби самі школярки, й  звернути увагу на те, як авторки працюють із темою конструювання жіночності, стає тривожно: ледь не половина текстів справді побудована за принципом чарівної казки, де фізичний і ментальний добробут героїні залежить від чоловіка. Наприклад, у оповіданні «Супермен» Маші Сердюк головна героїня, колишня ковзанярка, страждає на глухоту від спортивної травми й має панічний страх льоду. За сюжетом, герой-«Супермен», спершу намагається силою витягнути її на ковзанку, а дізнавшись про її фобію, легковажить нею й намагається зробити це ще раз. У другій частині оповідання він усе-таки добивається того, що героїня стає на ковзани, та чарівним чином «виліковує» її – лишається хіба що дивуватись, як його «суперздібності» не повернули їй слух. До речі, якщо в диснеївських принцес зазвичай немає матері, то в українських дівчат-героїнь усе кепсько з татами – в «Чаті для дівчат» вони практично ніколи не фігурують як повноцінні персонажі. І, напевно, з усіх оповідань лише одне опосередковано торкається феміністичних тем – «Лепрекони» Валентини Захабури, яке гарно демонструє силу дівочої консолідації і вчить правильно реагувати на домагання в громадському транспорті.

Останні кілька років видавці охоче беруться за складні теми, намагаючись міркувати разом із дітьми про війну, тоталітарне минуле, хвороби та смерть – частково також тому, що суспільні та політичні події витворили нагальну потребу говорити про це, а також виявили разючий брак способів для цього. Поява перекладу роману «Середина світу» (1998 рік) Андреаса Штайнгьофеля від «Видавництва Старого Лева» дає надію, що на рівні дитячої й підліткової літератури розмова про рівність почалася й матиме гідне продовження. І, можливо, за кільканадцять років ми сприйматимемо цю книжку насамперед як блискуче написану історію, а гомосексуальність головного героя втратить будь-яке значення. Адже «Середина світу» насправді лише змальовує суспільство таким, яким воно є – з людьми різних поглядів, походження й сексуальності, й не відмовляється бачити незручні, страшні, а часом бридкі речі, що наповнюють наш світ, а надто – світ підлітків.

Однак таких книжок, як ілюстрована «Я думав, що ти мій друг» Марі Ваббес для дошкільнят або «Я не збиралася тобі цього казати» Жаклін Вудсон (обидві написані в 90-х роках) про сексуальне насильство над дітьми, зокрема, дівчатами, українською поки що немає. Як засвідчила акція #ЯнеБоюсьСказати, на ці теми в українському суспільстві досі накладено табу. Причому говорити про насильство над дітьми виявляється все ж легше, ніж про насильство над дівчатами та жінками. В цьому дискурсі діти безумовно асексуальні й безпомічні, однак межа між дівчинкою-дитиною і дівчиною-сексуальним суб’єктом майже невидима. В якому віці жіноче тіло стає недостатньо чемно вбраним, «занадто відвертим», починає «провокувати»? Коли жінки стають «відповідальними» за скоєне над ними насильство? Як запитує Руса з «Бути мною»: «Невинність» звучить так, ніби є і винність. Виходить, ти стаєш винною, коли займаєшся сексом?».

Проговорювати теми дорослішання, тілесності, сексуальності, дискримінації та насильства складно ще й через те, що в Україні загалом існує доволі дивне уявлення про те, як писати для дітей, а особливо – для підлітків. Часом вважають, що достатньо лише детально описати матеріальний світ українських школярів – згадати про ґаджети, назвати популярні гурти та якось приплести до сюжету соцмережі, – і ще, може, не надто вдало скопіювати підлітковий сленг, щоб схопити їхнє світовідчуття. Але якщо спитати самих читачів, то виявиться, що в класиці зі шкільної програми і книжках «для дорослих» вони впізнають себе краще, ніж в історіях, написаних «під них». Серед моїх друзів у середній школі перше місце в рейтингу найбільш обговорюваних книжок посідав роман «Поклоніння ящірці» Дереша. Тому що в описаному там звірячому світі було легко впізнати свій – із цькуванням, виключенням, осудом, сексом і насильством.

Уже коли ми подорослішали, стало зрозуміло, що ми відчайдушно шукали деінде описи практик (у тому числі й здебільшого – сексуальних), які так або інакше є природними в підлітковому віці, але які досі ніколи не проговорюються доладно. Особливо, коли це стосується дівчат, чия тілесність стає «винною», як тільки починається пубертат. «Що б сталося, якби раптом, як за помахом чарівної палички, чоловіки могли менструювати, а жінки ні? Звісно, менструація перетворилася б на завидну, важливу маскулінну подію. Чоловіки хвалилися б тривалістю та інтенсивністю. Юнаки б говорили про це як про жаданий початок змужнілості. Подарунки, релігійні церемонії, сімейні обіди та холостяцькі вечірки – так відзначали б цей день», – іронізувала в одному зі своїх есеїв Глорія Стайнем. «Бути мною» закінчується тим, що сім’я Руси святкує її першу менструацію. Дискримінація, за словами Стайнем, не має нічого спільного з логікою: стигма охоплює не лише нормальні жіночі фізіологічні процеси, але й здатність і право жінок отримувати тілесну насолоду.

Таке право – одна з тем трилогії «Маргаритко, моя квітко» австрійської письменниці Крістіне Нестлінґер, написаної 1988 року, український переклад якої кілька років тому вийшов у видавництві «Урбіно». Сюжет книжки розгортається навколо подій у родині 14-річної віденської школярки Маргарити. Одного дня її мама-домогосподарка вирішує змінити своє життя: схуднути, знайти роботу й здобути фах соціальної працівниці, однак наштовхується на агресивний спротив чоловіка. Маргарита росте, спостерігаючи, як трансформується шлюб її батьків, і вчиться будувати стосунки зі світом, виходячи насамперед із власних інтересів – вміння, яке в нашій культурі часто трактують як егоїзм, особливо, якщо його опановують жінки. Авторка також відкрито описує еротичні переживання Маргарити. Так, героїня бачиться з двома хлопцями без впевненості, з ким хоче бути насправді: з одним має гарні дружні стосунки, з іншим – приємний сексуальний досвід. Утім, не соромиться цього, і, зрештою,  оточення Маргарити часто не зовсім її розуміє, але й не цькує. Цікаво також, що маючи виразно феміністичну позицію, Нестлінґер часом іронізує над нею: наприклад, подруга матері Маргарити, запекла борчиня за права жінок, вірить у всілякі езотеричні вчення про жіночу й чоловічу енергію, в той час як Маргарита переконана, що багато проблем можна вирішити «на засадах елементарного партнерства».

Як можна побачити хоча б з років написання згаданих вище книжок, розмова про рівність, емансипацію й тілесність в українському суспільстві запізнилася щонайменше років на п’ятнадцять – адже всі ці теми й досі не просто актуальні, а й часом нові для нього. Звісно, хочеться вірити, що прогрес сильніший за безглузду традицію, й за кілька десятиліть мало хто мислитиме в категоріях «жіночих» і «чоловічих» справ, тіло остаточно утвердиться в площині приватного, а домагання засуджуватимуться незалежно від будь-якого контексту як щось абсолютно варварське. Однак деякі, на перший погляд, елементарні речі належить вивчити як абетку. Наприклад: більшість людей хотіли б, як каже Руса, «бути собою, ні дівчино, ні хлопцем. Просто собою, без оцього липкого відчуття».

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва