Вільнюс: місто на межі

Будинок в республіці Ужупіс

Перше враження, що Вільнюс — це такий собі балтійський Львів, може з’явитися у вас на вокзалі одразу по приїзді й тривати досить довго. Дійсно, будиночки дорогою до вашого хостела чи готелю в міру старовинні, малоповерхові й зруйновані постійною сирістю від дощів, а в центрі є ще й греко-католицька Церква Пресвятої Трійці ордену отців Василіян, де богослужіння проходять українською мовою. Всередині храму розкладені українські журнали зі священиками та воїнами АТО на обкладинках. Співробітниця будинку-музею родини Венцлових Юстіна, яка зустріла мене на вокзалі та влаштувала екскурсію містом, сказала, що саме тут відбувалася дія поеми Адама Міцкевича “Дзяди”.

Ужупіс

Ми сідаємо в машину хлопця Юстіни – Дениса, та вирушаємо до Ужупіса. Колись це був закинутий район нетрів, де мешкала біднота. З одного боку його оточує ріка Вільня, з другого — високі пагорби, а з третього — промзона. В 1997 році мешканці цього кварталу (здебільшого, митці) проголосили там Республіку Ужупіс, зі своєю конституцією, прапором, президентом та навіть армією. Текст конституції Ужупіса розміщений просто на стіні одного з будинків. Там є такі екзотичні приписи, як “собака має право бути собакою”, “кожен має право плакати” та “кожен має право померти, але не зобов’язаний”. Ми не змогли підібратися до конституції, бо там якраз був ремонт. Тепер бідняків тут не зустрінеш, бо земля дуже дорога, і в Ужупісі постійно щось ремонтують та будують. На місці розвалюх виростають сучасні будинки. В центрі району мешкає мер Вільнюса (в минулому — журналіст і бізнесмен) Артурас Зуокас. Ми вільно зайшли на подвір’я його будинку аж до самих дверей. Охорони чи триметрового паркану там немає.

vilnus4

Афродита в Ужупісі.

Денис із родини старовірів, що втекли від російського православного переслідування ще в XVII ст. Судячи з його розповідей, в Ужупісі в нього була буремна юність. “От у цьому будинку ми збиралися, курили маріхуану, – розповідає він. – пам’ятаю, як одного разу до нас наскочила поліція”. Тепер тут все зачинено і виглядає досить закинутим. На стінах — пародії на оголошення дорожньої поліції: “Яблучна республіка. Тут їдять тільки яблука, яблучні пироги та п’ють яблучний сік. Жодних бананів, динь чи баклажанів”, “Кольорові та з купою дивовижних грибів”, “Ніякої повсякденності”, “Земля обітована”. Поруч — розписана психоделічними малюнками трансформаторна будка та безрука Афродита у стилі кіберпанку. “Митців тут тепер майже немає, романтичні 1990-ті закінчилися, всі пішли заробляти гроші”, – каже Денис.

vilnus1

Кінець Ужупіса.

 

Жверінас

Ми виїжджаємо з Ужупіса та прямуємо через центр Вільнюса до Жверінаса — старовинного району, де 400 років тому були мисливські угіддя князів Радзивілів. Сама назва “Жверінас” означає просто “звіринець”, бо князі їздили туди полювати. Тепер тут — та сама історія, що й в Ужупісі: дорога земля для власників елітної нерухомості, багато дипломатичних установ, серед яких і російське посольство. Колись тут була також і Литовська кіностудія, але тепер її перенесли за місто, а старі будівлі, де свого часу зняли понад 2000 художніх та документальних фільмів, поступово зносять.

Центр міста дуже яскраво демонструє, чому Вільнюс — не Львів. Тут багато суперсучасних хмарочосів європейських комерційних банків. Столиця Литви — один із фінансових центрів ЄС. Над головною вулицею — проспектом Гедімінаса — кожні 5-10 хвилин на трохи моторошній висоті (бо аеропорт розташований буквально поруч) сідають літаки лоукостів.

 

vilnus8

Панорама Вільнюса.

 

Пізніше в розмові з Юстіною та Денисом я зрозумів, чому Вільнюс також і не Київ. “У нас майже ніхто не бере кредитів на житло, хоча років 10 тому це було дуже популярно, а зараз всі орендують квартири”, – каже Денис. Хоча річна ставка за кредитом 3%, люди не хочуть влізати в борги на багато років. Не допомагають навіть обіцянки девелоперів платити замість власників квартир комунальні послуги (а це 50-100 євро на місяць) протягом року. Тому новобудов у Вільнюсі небагато, а типова для Києва 26-поверхівка взагалі виглядає тут якимось абсурдом.

4,8% росіян

Ми заходимо в італійський ресторан біля Національної художньої галереї та замовляємо пасту, піцу і червоне вино. Розмова заходить про росіян, яких у Литві значно менше, ніж, наприклад, у Латвії: 4,8 проти 27,3%. “Наші спецслужби відслідковують небезпечні, на їхню думку, висловлювання росіян у соцмережах і можуть за них заарештувати, – каже Денис, – мені здається, це надмірні перестороги, бо така політика лише посилить їхній спротив”. Я сказав, що російський спротив тепер можна побачити на сході України, тому перестороги литовських спецслужб зрозумілі.

У Національну художню галерею журналістів пускають безкоштовно. “Ви з України? – спитала мене служниця. – І як там в Києві, безпечно?” – “В Києві — так, а от на сході — ні”. Величезна будівля галереї виглядає напівпорожньою. Експозиція розділена загалом на три частини: соцреалізм (партизани із гранатами та колгоспники), радянський романтизм та постмодернізм. Тут я вперше побачив оригінал ліногравюри Стасіса Красаускаса, добре відомої кожному радянському інтелігенту, бо вона стала логотипом ліберального (наскільки це було можливо в СРСР) журналу “Юність”. Цікаво, що Красаускас уперше намалював її шкіц на серветці.

Хлопець із Вісагінаса

Коли мій сусід по кімнаті дізнався, що я з України, він запропонував розмовляти російською.

– Я з Вісагінаса, – сказав він одразу.

Вісагінас — маленьке містечко поблизу від білоруського кордону із 20 тисячами мешканців (усемеро менше, ніж, скажімо, в Мелітополі), 56% з яких складають етнічні росіяни. Єдиним джерелом доходів для місцевих була Ігналінська АЕС, але у 2009 році на вимогу ЄС її зупинили. Реактор станції спроектували за “чорнобильським” типом, і він не відповідав вимогам безпеки. У наступні шість років ЄС видасть біля половини мільярду євро на консервацію станції, а зараз ведуться перемовини щодо будівництва нової Вісагінської АЕС за американським проектом. Росіянин із Вісагінаса щойно отримав диплом інженера з автоматики і мріяв якомога швидше поїхати за кордон.

– У нас інженер отримує 430 євро, на ці копійки прожити неможливо, – сказав він. – А все чому: західні капіталісти хочуть знищити литовську економіку. Вони приїхали в Литву, заплатили гроші нашому уряду, великого хабаря дали, і президент погодився закрити АЕС. Тепер ми всі сидимо без роботи. А бізнесом займатися теж неможливо. Всі кредити видає банк в ЄС, а вони спеціально не кредитують литовців, щоб ті сиділи у бідності, на хлібі та воді. Це все робиться спеціально, щоб очистити нашу землю від людей та завезти сюди щось своє, – каже хдопець.

Одразу було видно, що цей молодий інженер захоплений конспірологічними теоріями, які вирують у російськомовному інтернеті. Дізнавшись, що я займаюся журналістикою, він скептично хмикнув: “Бачу, що ви там у себе в Україні вже дожурналістилися до ручки! Працювати треба, а не вигадувати!” Цікаво, що хлопець чомусь хотів знайти собі роботу в Японії або Німеччині, а в Росію чи Білорусь, де з журналістикою нарешті “впоралися”, він чомусь переїхати не планував.

Башта Гедімінаса

Наступного ранку я зустрівся з журналістом громадського ТБ Литви LRT українцем Віктором Чернишуком. Він працює в програмі “Трембіта”, що виходить українською мовою з литовськими субтитрами. У свіжому випуску програми планувалося обговорити перспективи створення у Вільнюсі храму для вірян УПЦ. Крім того, він планував відкрити, очевидно, при LRT окрему редакцію українських новин.

vilnus7

Вулиці Вільнюса.

Я пригадав учорашню розмову з інженером. “Литовському уряду щось треба терміново робити із тим Вісагінасом, – сказав Віктор, – бо там може бути соціальний вибух”. Вісагінас прославився також тим, що в ньому народилася та живе співачка Аліна Орлова. Хто знає, може, сум її мелодій викликаний саме відчайдушним становищем регіону. Взагалі ж Віктор оцінював перспективи литовської економіки дуже оптимістично. Його дочка працює у місцевому відділенні Western Union, і каже, що справи в них йдуть прекрасно.

Над містом височіє старовинна башта Гедімінаса. Її побудували ще у XIV сторіччі, але з тих пір споруда була значно модернізована. Тепер до неї піднімається фунікулер, а всередині на кожному поверсі розташовані спеціальні замасковані під мармурові плити електробатареї, які підтримують у башті постійну температуру. Це потрібно для збереження цінної історичної експозиції – середньовічної зброї та обладунків. На верхньому, третьому поверсі — величезний плазмовий монітор, де постійно транслюється фільм про історію Литви. Можна вийти і на саму верхівку, де з оглядового майданчика відкриваються неймовірні панорами міста.

Музей Венцлових

Останній пункт моєї подорожі — будинок-музей родини Венцлових. Батько Антанас Венцлова, класик литовської літератури, давно помер. Його син Томас зараз мешкає у США, але навідується до музею декілька разів на рік. Біля входу в помешкання розташована експозиція копій малюнків Йосифа Бродського, з яким Томас, як відомо, товаришував. На дверях у спальну кімнату, де зараз — робочий кабінет працівників музею, висить постер із нещодавньої презентації Сергія Жадана, деякі його твори вже були перекладені литовською мовою.

vilnus6

Афіша презентації Сергія Жадана, музей Венцлових.

Дорогою до вокзалу ми знайшли прекрасний антикварний книжковий магазин-кав’ярню. Більшість видань (включно зі свіжими літературними журналами) там були литовською мовою, але я придбав роман “The Ruined Boys” Роя Фулера, більше відомого як поета. Виявилося, що він писав і соціально-критичну прозу, близьку до течії The Angry Young Men. Вже в дорозі я намагався якось сформулювати для себе, навіщо я поїхав до Вільнюса, і навіщо нам туди треба їздити взагалі. І мені здається, що українцям треба їхати у Вільнюс не лише тому, що він поруч, але й щоб побачити, якою могла би бути Україна вже зараз, якби рухалася трохи швидше в бік Європи.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва