Вірус креативності

Сьогодні в Україні тривають перемовини щодо умов участі України в програмі «Креативна Європа». Відомо також, що Україні можуть надати право участі у цій грантовій програмі за символічну плату, усього за 1 євро. Логічно, якщо Україна братиме участь у цій програмі, ми частіше чутимемо розмови про креативну економіку, креативні індустрії, креативний клас та креативне місто. Тому не буде зайвим розібратися у цій легкій плутанині понять та явищ, аби добре розуміти, який сенс у поняття креативності вкладають європейські культурні менеджери та політики.

«Креативна Європа» – це програма ЄС, розрахована на 6 років, з 2014 по 2020 рік. Вона має дві підпрограми – «Культуру» та «Медіа», і для України відкрита тільки перша, хоча участь у другій для нас частково також буде можливою (такий частковий доступ до підпрограми «Медіа» вже мають Туреччина та Грузія). При цьому бюджет підпрограми «Культура» на 2015 рік удвічі менший, аніж бюджет «Медіа». У рамках «Креативної Європи» надаються гранти за такими напрямками: підтримка проектів європейського співробітництва, європейських платформ (промоція діячів культури) та мереж, а також підтримка літературних перекладів. Ініціатива Європейських столиць культури, деякі нагороди в галузях літератури, архітектури, культурної спадщини також входять до компетенції програми.

Підтримка культури є одним із пріоритетів стратегії соціально-економічного розвитку Європейського Союзу «Європа 2020». Загалом програма «Креативна Європа» віддзеркалює переконання, що Європі варто більше інвестувати в культуру та творчий сектор, оскільки ці сфери є значними джерелами економічного зростання, збільшення зайнятості та порозуміння в суспільстві. Про цю точку зору можемо дізнатися з публікації ЮНЕСКО «Creative Economy Report 2013». Як зазначено в ній, ще на початку двотисячних важливість культури для європейських стратегів не виглядала такою беззаперечною, як сьогодні. Проте, за п’ятнадцять років стало зрозуміло, що існує доволі великий, продуктивний та динамічний культурний сектор, який потребує підтримки саме тому, що є джерелом економічного розвитку.

За назвою «Креативна Європа» стоїть кількадесятирічний розвиток європейської міської політики під гаслами креативності, креативних індустрій та креативних міст. Україна тільки починає активно адаптувати цю риторику разом із практикою. Хоча перші «креативні» ластівки вже побували в Україні останніми роками. Так, у 2011 році був започаткований проект «Єлисаветград – креативне місто». Також діяла програма «Креативні міста в Україні» від Британської ради, але якщо у випадку Кіровограда це була справді спроба застосувати підхід креативного міста до міської політики, то в другому випадку йдеться більше про інформування та спорадичні акції під парасолькою «Креативних міст». У зв’язку із цими проектами до українського вжитку ввійшли поняття креативної економіки, креативних індустрій, креативного класу та креативного міста.

Не всі ці поняття є новими. Креативні індустрії можна вважати розширеним трактуванням культурних індустрій, про які писали ще представники Франкфуртської школи у 30-ті роки ХХ століття. Тоді про індустрії йшлося здебільшого в негативному значенні – як про комодифікацію мистецької сфери, гомогенізацію культурної сфери в капіталістичному світі. З 80-х років термін «культурні індустрії» втратив зневажливі конотації і вживається в академічному, мистецькому та політичному середовищі як нейтральний. Він стосується форм культурного виробництва та споживання, суть яких – символічні елементи, і включає такі сфери як музику, візуальні мистецтва, письмо, моду, дизайн, медіа (радіо, кіно і телевиробництво, видавничу справу).  Креативні індустрії охоплюють всі сфери, де залучено творчість та винахідництво, не обов’язково в культурній сфері.

Термін «креативна економіка» як антитеза традиційній економіці у широкий вжиток потрапляє з початком двотисячних, відколи британський мистецтвознавець, письменник та медіаменеджер Джон Гокінз видав книжку «The Creative Economy: How People Make Money from Ideas». Сьогодні він консультує по всьому світу з креативної економіки і є членом ради з креативної економіки ООН. Якщо коротко, за Гокінзом, креативна економіка передбачає використання творчого потенціалу в будь-якій сфері, але при цьому культурна діяльність та культурні процеси визнаються ключовими в економіці.

Про креативність в контексті міської політики заговорили у 80-х роках у Великобританії. Тоді активно шукали способів відродження постіндустріальних міст та міських районів у Ґлазґо, Манчестері та інших містах. І саме культура, а ширше – креативність – дала можливість по-новому поглянути на розвиток міст. Упродовж 90-тих років виходили численні публікації професора культурної політики та планування університету Лідса Франко Б’янчіні та експерта з міської креативності Чарльз Лендрі, присвячені темі креативних міст. Зазвичай вони супроводжували комплексні програми регенерації окремих невеликих міст (наприклад, Creative Town Initiative в Гаддерсфілді, Великобританія) та міжнародні програми для підтримки міських інновацій (Urban Pilot Programme, що здійснювалася в період 1990 – 2000 рр., учасницями якої стали 14 європейських країн). Вірус креативності захопив англомовний світі. У 2000 році вийшла книжка Лендрі «Креативне місто – інструментарій для міських інноваторів», а майже одночасно із нею у США опублікували «Креативний клас» Річарда Флоріди. Не встигла ця книжка стати світовим бестселером, а поняття креативного класу розійтися іншими публікаціями, як стали гучнішими голоси критиків креативного підходу.

Отже, у Західній Європі та Північній Америці наростає критика різноманітних креативних концепцій, які стали настільки всеохопними, що їх навіть називали «ідеологією креативності». В цей час міста решти світу відкривають праці Чарльза Лендрі та Річарда Флоріди, адаптуючи ідеї креативності до своїх реалій. Коли Девід Гарві та Пітер Маркузе протиставляють ідею права на місто креативному місту, та показують, що креативне місто – це місто для грошей, а не для людей, уряд Південної Кореї розпочинає програму «Cities of Culture» для кількох великих міст, що мають стати «нішами культурної індустрії та туризму в Азії» (Програма визначає міста Кьонджу та Чонджу відповідно як «місто історії» та «місто традицій», а «місто культури» Кванджу, «місто розваг» Інчхон та «місто візуальних медіа» Пусан – також як креативні міста). І саме тоді, коли створюється критичний документальний проект (за адресою creativecapitalistcity.org можна переглянути фільм та публікації) дослідника з Нідерландів Тіно Букхольца «Креативність та капіталістичне місто», до Кіровограда запрошують Чарльза Лендрі, аби він допоміг у розробці стратегії «Єлисаветград – креативне місто».

Україні слід мати на увазі ту критику креативності, що існує в Європі. Переважно вона походить з середовища лівих і наголошує на подвійній природі креативного підходу. Хоча креативні концепції декларують створення більш людяних міст, на практиці ми часто можемо бачити, що йдеться про міста, які просто краще себе продають. Хоча й говориться повсякчас про інклюзивний потенціал креативності, фактично соціальні проблеми у креативних містах не так просто вирішуються. Замість цього – приховуються за яскравим фасадом креативних проектів.

У вже згадуваній публікації ЮНЕСКО визнано, що категорія креативних індустрій сьогодні увійшла в моду, так що означувати свою приналежність до цієї сфери вигідно: культурним менеджерам у такий спосіб значно легше здобути організаційну підтримку і знайти фінансування навіть для тих сфер, що історично нехтувалися. «Багато хто відчуває, що термін став гучним та неоднозначним. Його розкручують політики, критикують вчені, і використовують культурні діячі саме тоді, коли це їм зручно», – зазначено в публікації.

Сьогодні в Україні опір концепції креативної економіки проростає швидше зі звички розуміти творчість та сферу культури як суто некомерційні. Цитуючи публікацію ЮНЕСКО, «ці погляди ґрунтуються на баченні культури та економіки як взаємно ворожих сфер, що існують за абсолютно різними законами». Так, спроби запровадити елементи креативного підходу до управління містом не завжди знаходять розуміння. Але сила «вірусу креативності» не в риториці та яскравих образах, що з цим пов’язуються, а в потенціалі залучати до співпраці різних акторів і разом формувати нове розуміння культури і творити кращі міста.

Коментарі


спецтеми: