Олена Червоник: “Індустріальна тематика – це частина ідентичності Ізоляції”

17 січня вперше на новому місці в Києві, на Київському суднобудівному судноремонтному заводі, відкрилася виставка платформи культурних ініціатив «Ізоляція», яка минулого літа була змушена залишити свій простір у Донецьку, захоплений бойовиками. Кураторка «Ізоляції» Олена Червоник розповіла про особливості нового виставкового простору, подальші кураторські стратегії донецької інституції у Києві, а також своє ставлення до фотографії та художньої критики в Україні.   

Аліна Сандуляк: «Ревізія» – перша виставка «Ізоляції» на новій території у Києві, і вона одразу ставить питання архіву та музейного простору. Ця тема була продиктована тією травмою, яку пережила “Ізоляція” – виселення та втрата власної колекції?

Олена Червоник: Звісно, ця тема і сама виставка не випадкові. Зараз вони є продовженням більшого проекту, який ми називаємо Work in progress, – це робота з колекцією «Ізоляції», з тим, що вдалося вивезти. Для нас це важлива історія – частина мистецтва все ж таки була збережена. Але питання не тільки про нашу колекцію. В Донецьку та області є дуже багато прекрасних художніх та краєзнавчих музеїв. Чи хтось зараз думає про збереження тих мистецьких колекцій? Навряд чи.

Коли ми переїхали до Києва, то вирішили, що маємо публічно показувати наші збережені твори. Перше, що ми зробили – оцифрували та вивісили на сайт якісні фото колекції. Вийшла така собі віртуальна виставка. Потім, передивляючись колекцію і розмірковуючи, чим відкрити новий простір у Києві, я подумала, що «Ревізія» є дуже симптоматичною роботою. З художниками, що зробили її, ми знайомі давно, ще до «Ізоляції». Це п’ять білоруських митців, які виїхали в Німеччину. Андрій Логінов – найперший, хто кілька років тому приїхав у Донецьк знайомитися з місцем перед тим, як була започаткована «Ізоляція». Для нас це певна символіка – наші тісні і дружні стосунки з художниками тягнуться довгий час. На новому етапі ми відчули, що Андрія треба знову запросити, цього разу до Києва.

Виставка складається з трьох фотоколажів, у яких розгортається процес музейної ревізії. Три фотоколажі 5 на 2,5 метри скомпоновані у фотошопі з величезної кількості різних окремих зображень. Певні зображення художники фотографували самі, інші – знаходили в інтернеті. На одному зображенні дія розгортається всередині музею, на другому – у дворі. Окремо вивішені фотографії п’яти героїв після так званої ревізії. Усі герої брудні, виснажені, у пошматованому одязі. Назва іронічна, оскільки все зображене не дуже схоже на музейну інвентаризацію – картини вивалюються з рук людей, паляться на вогнищі. Метафорично ми можемо прикласти це до України і тих соціальних та політичних трансформацій, які звичайно потрібні, але невідомо, де та межа, коли ми вже не конструктивно трансформуємо, а вандально знищуємо.

А.С.: Як кураторські стратегії «Ізоляції» будуть трансофрмуватися в Києві?

О.Ч.: Очевидно, що це буде трохи інша історія. В Донецьку ми були дуже закорінені в місцевий контекст, в територію, історію – головна наша місія там була працювати з локальним матеріалом для людей, які там живуть. Ми ніколи не привозили готові художні роботи, а цілковито займалися site specific мистецтвом, тобто мистецтвом, що створювалося з урахуванням локального контексту. Коли ми вимушені були поїхати, то втратили територію і того головного агента, який давав нам всі історії. Для інституції це велика пертурбація. Звичайно, просто припинити роботу ми не могли, але як трансформуватися – обговорюємо й досі.

Спочатку на сайті значилося «Izolyatsia in exile» («Ізоляція у вигнанні»). Але завжди бути у вигнанні – це не дуже конструктивна позиція, тому

тепер ми вважаємо себе номадичною інституцією: екзил означає, що ти перманентно оплакуєш свій втрачений дім, а номадизм теж має в основі відсутність дому, але передбачає пересування без суму з одного контексту в інший.

Зрозуміло, що окрім регіональних контекстів, можна працювати з надрегіональними речами. Одна з таких речей, цікавих для мене в українському суспільстві – радянський пласт. Ще в Донецьку ми, наприклад, почали досліджувати мозаїки Алли Горської. Тобто далі «Ізоляція» робитиме такі проекти, які не належать дуже вузькому регіональному контексту, але при цьому враховуть спільну історію, яка була значуща й для донецького регіону.

Також, звичайно, ми хочемо продовжувати практику резиденцій, але певно вони не базуватимуться у Києві. Зараз думаємо про вільні міста донецького регіона, щоб прив’язка до тієї території все одно існувала.

А.С.: Виставковий простір у Києві у вас вже з’явився, і він дуже нагадує донецький – це індустріальний завод.

О.Ч.: Так, ми спеціально шукали приміщення, яке підходило б нам естетично, бо не хочемо відходити від індустріальної  тематики – це частина індентичності «Ізоляції». Коли ми шукали пристанище у Києві, наш архітектор Рік Роуботам відкрив карту Києва і запитав: «А що відбувається біля ріки?». А майже нічого. Це завжди була індустріальна зона. Рік почав наполягати, щоб ми шукали місце саме біля ріки. Він певний, що територія біля Дніпра у Києві суттєво недооцінена: у всіх европейських містах, які стоять на річці, розгортається активне культурне життя. Тож ми вирішили винайняти приміщення у Київського суднобудівного судноремонтного заводу.

eac0104d739642d65ed500cde653d089

Відкриття виставкового простору “Ізоляції”. Проект “Ревізія”.

А.С.: Пам’ятаю, ще влітку у вас було прохання до Міністерства культури надати вам приміщення. Тобто державна влада ніяк не допомогла?

О.Ч.: В той час дехто взагалі почав казати «Так ви ж приватна інституція, чого ви звертаєтесь до держави?». Виходить, якщо твою приватну квартиру захопили, то держава не буде тебе захищати? В Україні існує дивне ставлення до приватних інституцій, мовляв, якщо є гроші, то розбирайтеся самі.

З міністерства культури нам надійшов лист зі списком приміщень, які їм підпорядковуються, і які вони можуть надати нам в оренду. Тобто це все одно була б оренда за ринковими цінами. Але крім того, простори у списку Мінкульта були для нас дуже замалі, тому ми вирішили шукати самостійно.

А.С.: З кураторскої точки зору, ваш київський виставковий простір чимось відрізняється від донецького?

О.Ч.: Цей простір набагато менший, але я вважаю, це плюс. В донецькій «Ізоляції» ми постійно будували якісь конструкції для експозиції робіт, бо, наприклад, фотографія та власне будь-яка художня робота губилася на стіні висотою 7 метрів. Проте в нашій києвській локації  також немає стін – простір відкритий, з вікнами та цегляними зовнішніми стінами.

Крім того, на відкриття «Ревізії» прийшли і люди з Донецька, і ми почули, що нарешті «Ізоляція» розміщується не «в чорта на куличках». Всім завжди здавалося, що ми розмістилися в Донецьку надто далеко, хоча їхати було лише десять хвилин маршруткою від площі Леніна. Тепер ми в десяти хвилинах пішого ходу від метро.

А.С.: Що «Ізоляція» найближчим часом робитиме у Києві?

О.Ч.: Основна діяльність сконцентрується у майстернях Izone, де можна прийти і щось зробити руками. Це «креативне містечко» матиме фотолабораторію, відомий вже IzoLab, літографічну та офортну майстерні. Фотолабораторія буде професійною, її зараз розвиває фотограф Валерій Мілосєрдов. Там можна буде друкувати навіть великоформатні роботи. З донецького IzoLab ми встигли вивезти один 3d-принтер, а тепер з’явилися ще два нових. Вже є й інше обладнання. Це все буде на четвертому поверсі нашого простору, а на другому ми зможемо показувати найкращі роботи, створені в Izone.

Плануємо також активно розвивати освітню програму – в рамках виставок робити лекції та показувати фільми. З найближчих планів: Андрій Дурейко, один з художників «Ревізії», який професійно збирає інформацію про сучасне мистецтво Білорусі, 7 лютого прочитає лекцію. На літо планується кілька виставкових проектів: один про пейзаж, його анахронічну присутність у сучасному мистецтві, другий на гендерну тематику – з  питанням про те, що є родина та як вибудовувався міф щасливої родини у радянські часи і зараз. Обов’язково покажемо серії про Донбас Валерія Милосердова, які він знімав у 1995 – 1999 роках.

А.С.: У парижському Palais de Tokyo нещодавно пройшла ваша одноденна виставка «Ізоляція у вигнанні». Розкажи, як її сприйняли?

О.Ч.: З Palais de Tokyo ще десь півтора року тому ми почали розмовляти про спільний проект. Їм дуже цікава українська художня сцена, вони про неї майже нічого не знають. Після нашого вигнання вони запропонували зробити проект для їхньої програми Alertes про мистецтво з проблемних світових точок. Це одноденна  інформаційна виставка-документація, на якій були представлені фотографії та інтерв’ю з молодими людьми, що вимушені були полишити Донецьк, та з бойовиками, що окупували «Ізоляцію» і створили там в’язницю. Інтерв’ю з бойовиками були зазняті російськими журналістами (українських, певна річ, зараз туди не пускають). Також був зроблений своєрідний саундтрек зі звуків «Ізоляції». Звичайно, ми повезли роботи Сергія Захарова, донецького художника, що розклеював по Донецьку карикатури на сепаратистів під псевдонімом Мурзилка, і якого згодом взяли в полон. Його інсталляція з величезних гральних карт із карикатурними зображеннями всіх владних персонажів у вигляді карткового будиночка з джокером-Путіним, справив враження. На прес-конференцію прийшло десь біля 150 людей. Наразі ми отримали запрошення привезти цю виставку в Берлін та Амстердам. Також я  домовилася з ООН у Нью-Йорку, щоб показати її ще в США.

А.С.: «Ізоляція» від самого свого початку багато працює з фотографією: були і виставки, і резиденція з Борисом Михайловим, і київський простір відкрився фотографічною виставкою. Що тебе як кураторку спонукає працювати з цим медіумом в Україні, який, сама знаєш, тут недооцінений: немає ні галерей, ні музею, які б професійно займалися саме фотографією?

О.Ч.: Просто я особисто фотографію дуже люблю, ще з дитинства займалася чорно-білою фотографією та друком. Але я не можу сказати, що «Ізоляція» зосереджується на фотографії, чи дає їй якісь привілеї. Як кураторка я в жодному разі не прив’язуюся до медіуму. Для мене найважливішою є тема: мені цікаво показувати діахронічні моменти – збирати виставки з робіт художників різних поколінь, які однак працювали над однією темою.

По-друге, що стосується саме цієї нової виставки, то це колаж, який художники не позиціонують як фотографію. Процес створення «Ревізії» радше схожий на живопис, де зображення збиралося зі шматків. Тобто спосіб у принципі не традиційно фотографічний, де є постановка сцени і її одномоментна зйомка, як, наприклад, у американського фотографа Грегорі Крюдсона.

А.С.: Наскільки мені відомо, зараз ти навчаєшься в США і пишеш про фотографію. Розкажи про це детальніше, що саме ти вивчаєш?

О.Ч.: У мене там декілька напрямків вивчення – сучасне мистецтво, кураторська справа і загальна історія фотографії. Наприклад, цього семестру я написала роботу про ранню китайську фотографію і її зв’язок з буддійською іконою. Ось тут вже як історик мистецтва я прив’зуюся до медіуму. Я би хотіла працювати з українською фотографією, у науковому плані мені цікава Харьківська школа. Вона не складалася з однієї людини, а знають чомусь лише Михайлова. Але для ґрунтовного дослідження треба їхати у Харків, бути там якийсь час, розмовляти з авторами, передивлятися всі фотографії. Зараз поки що часу на це немає.

Стосовно роботи з певним художнім медіумом важливо зазначити ще такий цікавий момент кураторства за кордоном: у США багато художніх установ упорядковано таким чином, що куратори все ж таки визначаються за медіумом. Коли люди навчаються, вони одразу думають, де будуть потім працювати. Якщо ти хочешь влаштуватися на роботу у музей, то структура вимагає від тебе бути куратором за нахилом. Але, я вважаю, що неможливо вивчати тільки історію фотографії та при цьому бути куратором сучасного мистецтва – сучасні митці працюють з різними медіумами. Тому маєш весь час знаходити компроміс – знати, в чому ти спеціалізуєшься, але виходити за межі вузької спеціальності.

А.С.: Ти плануєш і надалі працювати з українським художнім контекстом саме в Україні?

О.Ч.: Так, планую їздити і повертатися. Вже три роки я так працюю з «Ізоляцією»: приїжджаю взимку та на літо, роблю проекти і їду назад. Думаю, ще довго буду поєднувати життя за таким графіком, тому що в Україні дуже цікаве мистецтво, але, на жаль, немає інституційних наукових структур та вільного доступу до інформації. Досліджувати тут щось дуже важко. Я, чесно кажучи, не розумію, як в Україні можна займатися наукою. Через бібліотеку у своєму університеті в Нью-Йорку, наприклад,  я можу знайти будь-яке видання, будь-якою мовою, яке було надруковане будь-де. Доступ до інформації приголомшливий. Академічні дослідження без такого доступу неможливі.

А.С.: Вже у Києві почало працювати видання «Ізоляції» Izin, та і ти сама доволі часто висловлюєшся стосовно рівня художньої критики в Україні. Розкажи, які ідеї та концепції зараз переважають за кордоном? Якою має бути сучасна арт-критика?

О.Ч.: Це дуже загальне питання. Можу сказати, що в англо-американському контексті художня критика не є оцінкою того, чи робота «добра», чи «погана». А в Україні критика переважно розуміється саме так. Це певне захоплення влади і, як на мене, підхід 19 сторіччя – проголосити себе “експертом” та роздавати оцінки іншим. Сьогодні світова мистецтвознавча критика давно такими речами не займається. Критика радше з’ясовує систему координат: існує дуже багато способів вираження змісту, способів конструювання та розуміння світу. Критика ж виявляє, наскільки далеко чи близько якесь мистецтво перебуває від твоєї системи координат, від твого способу розуміння та вираження. Таким чином, оцінюється не робота іншої людини, а радше своя власна позиція. Це кардинально інший підхід і в нас його переважно немає. В Izin ми будемо намагатися переналаштувати розуміння того, як можна писати про візуальну культуру.

Коментарі


спецтеми: