Фабрики мрій Біргітти Перссон

У постіндустріальну епоху приміщення закритих заводів і пустирі дедалі частіше стають осередками культури завдяки спільним зусиллям митців та мешканців міст. Однією з організацій, яка поєднує такі осередки, є європейська мережа культурних центрів Trans Europe Halles, сьогодні до неї входять близько 50 учасників з 27 країн. До Києва на запрошення CSM нещодавно завітала генеральний секретар ТЕН Біргітта Перссон з розповіддю про успішні історії створення таких центрів “Factories of imaginatoinDo It Yourself!». Досвід учасників мережі ТЕН доводить: якщо громада дійсно потребує простору для творчості і взаємодії, є місце, яке потребує змін, ідея і активісти, готові її втілити попри всі перешкоди, – мрії перетворюються на реальність навіть за відсутності стартового капіталу.

Марія Бєляєва: Які особливості культурних центрів, що входять до Trans Europe Halles?

Біргітта Перссон: Наша мережа об’єднує центри, які виникли передусім з ініціативи громадськості, «знизу догори». І для нас це найголовніше – звідки походить ініціатива створення подібних закладів і як вони потім управляються. Більшість центрів займають приміщення, в яких колись були заводи. Це приклад того, що мистецтво може бути гарним аргументом для розбудови і «ревіталізації»  навіть занедбаних районів.

М.Б.: Чи існує якийсь механізм створення таких центрів?

Б.П.: Універсального немає, кожен із них має свою унікальну  історію. Наприклад, в  Люксембурзі (KulturFabrik, містечко Esch sur Alzette) митці самовільно зайняли приміщення старої закритої бійні й відкрили там галерею, репетиційні зали.  І коли через 15 років влада намагалася відібрати будівлю, громада виступила на її захист і відстояла культурний центр. А ось в Лондоні дизайнер Ауро Фокскрофт, щоб створити у східній частині міста простір для креативу і культури Village Underground, мав заснувати власну компанію і отримати всі потрібні офіційні дозволи. Якщо існує співпраця між громадянським суспільством, громадськими організаціями та владою, можна досягти найбільшої синергії та ефективності в досягненні цілей, розвитку цих культурних центрів. Іноді буває, що приватний власник вже нерентабельного заводу зацікавлений мати мистецьку діяльність на своїй локації: він встановлює низьку плату за оренду в обмін на те, що там буде відбуватися щось цікаве.

М.Б.: Як залучати громаду до роботи центру, як вибудовувати з нею комунікацію?

Б.П.: Жодного разу не було такого, щоб громада відмовилася від культурного центру. Хіба що вечірні концерти можуть заважати сусіднім районам. Але потрібно спілкуватися з людьми, домовлятися з ними. Зазвичай ініціатори створення центрів самі є місцевими мешканцями і знають проблеми громади, взаємодіють із нею. Такі центри часто є більш політичними і соціальними, ніж інші, але всі їхні соціальні проекти пов’язані з потребами громади.

lecture

Лекція Біргітти Перссон в Києві.

 

Проекти зазвичай починаються з художніх виставок і культурний центр має сформувати власну аудиторію. Багато центрів проводять «Дні відкритих дверей», у рамках яких пропонують відвідувачам взяти учать у безкоштовних заходах. Також вони часто об’єднуються з освітніми проектами, які організовують в центрах свої заходи. Ще однією формою залучення людей є проведення фестивалів на центральних площах для всіх мешканців міста.

М.Б.: Як взаємодіяти з місцевою владою, яка може перешкоджати діяльності центра і навіть може його закрити?

Б.П.: Якщо у вас корумпована місцева влада, то, певно, немає сенсу з нею співпрацювати. Вам потрібно піднятися на рівень вище, до міністра. Але якщо вся політична система корумпована, це не спрацює. Тоді єдиним виходом стає робота з місцевою громадою, яка складається з виборців, а отже, може впливати на владу. І цьому варто приділяти увагу.

На жаль, інколи трапляються випадки конфлікту інтересів із місцевою владою. Центр в Сан-Антуані на півночі Парижа має проблему з міською радою – будівля належить місту, і коли влада змінилася, вона намагалася вигнати громадську організацію і керувати ним самостійно. Таке вже трапилося в Німеччині – в Нюрнберзі громадська організація була виселена з будівлі, яка перейшла під державний контроль. Проблеми з владою пов’язані також з браком культурної політики, відсутністю фінансування або його запізненням на кілька місяців, що унеможливлює стратегічне планування.

М.Б.: Як культурні центри можуть заробляти кошти на свою діяльність і реалізацію проектів?

Б.П.: Зазвичай вони мають великі площі і можуть здавати в оренду приміщення  – не лише під мистецькі проекти інших організацій. Креативний простір можуть використовувати освітні проекти, медіа, концертні організації і наукові установи, а також івент-агенції, що продають квитки і для яких встановлюється комерційна вартість оренди. Деякі центри також мають магазини та кафе. Це може бути ще й продаж власної продукції, наприклад, центр, який має музей друку, виготовляє власні книжки.

М.Б.: Чи втілюються благодійні проекти?

Б.П.: Так. Один і наших центрів допомагає бездомним, які працюють офіціантами в його кафе. І це ще одна причина, чому владі невигідно його закривати.

М.Б.: Які, на вашу думку, особливості роботи культурних центрів у мегаполісах і невеличких містах?

Б.П.: У великих містах, як Лондон чи Київ, щодня відбувається багато різних заходів, існує конкуренція, і центрам доводиться боротися за свою аудиторію. З іншого боку, тут мешкає багато людей. Якщо ж це невелике місто з 50-60 тисячами мешканців, цінність центру більша, але і відвідувачів, звісно, буде менше. Втім, досвід наших центрів у невеличких містах свідчить, що розташування на периферії можна використовувати і на свою користь. Зокрема, вони влаштовують резиденції для митців, які можуть залишитися там і довше, насолодитися красою краєвидів.

М.Б.: Як центри працюють з різними віковими категоріями населення?

Б.П.: Програма більшості центрів розрахована на людей різного віку. Для дітей проводяться освітні програми. А  в одному з наших центрів, у Кельні, організували  для пенсіонерів комп’ютерні курси. І це дає центру перевагу, оскільки ці люди його підтримують і можуть виступити проти закриття центру місцевою владою. Також цей центр має власний соціальний театр, вони ставлять на своїй сцені «історії сусідів», які розповідають їм мешканці.

М.Б.: Які переваги мають учасники мережі культурних центрів Trans Europe Halles та як до неї приєднатися?

Б.П.: Двічі на рік ми влаштовуємо міжнародні зустрічі, на яких представники різних культурних організацій мають шанс зустрітися та обмінятися досвідом – вони вважають ці зустрічі найкориснішими подіями року. Також ми обмінюємося кадрами і волонтерами, лідерами та кураторами. Наші партнери можуть звертатися до нас за допомогою. Коли було захоплення «Ізоляції» в Донецьку, яка є нашим членом вже 4-5 років, вони звернулися до нас і ми розпочали кампанію «Звільніть Ізоляцію»: зателефонували міжнародним партнерам і ця подія отримала реакцію на національних каналах Великобританії, Норвегії, Швеції, Австрії, Німеччини. Схожі події колись відбувалися і в Бєлграді, найголовніше – не здаватися і продовжувати свою діяльність. Зі свого боку, ми будемо і надалі надавати міжнародну підтримку. Також ми можемо виступати медіаторами в перемовинах, в тому числі і з міською владою, щоб знайти вихід зі складних ситуацій.

Завдання TEH – об’єднувати культурні ініціативи з різних міст, показувати, як вони можуть взаємодіяти між собою, сприяти створенню нових проектів. Основними цінностями мережі, які поділяють наші учасники, є культурна рівність (рівний доступ до культури, свобода слова і мистецького висловлювання), розширення прав і можливостей (завдяки розвитку, підтримці, зв’язкам), активна участь громадян і створення стійких, у тому числі й економічно, проектів. Як приєднатися до Trans Europe Halles вказано на нашому сайті www.teh.net, там є і мої контакти – можете звертатися з питаннями та за детальнішою інформацією.

М.Б.: Які подальші плани Trans Europe Halles?

Б.П.: Останнім часом ми переймаємося складною економічною ситуацією, яка впливає і на культурні центри. Ми подали до Європейської комісії заявку на чотирирічний проект-дослідження щодо ефективної та стабільної бізнес-моделі для культурних центрів без компромісу з їхніми ідеями і цінностями. Чи профінансують цей проект – будемо знати навесні.

Розпочали ми з пілотного дослідження серед наших центрів (46 центрів у 27 країнах Європи), щоб з’ясувати  рівень їхнього фінансування і прибутку. Зокрема, згідно з першими результатами, в середньому більшу частину бюджетів центри заробляють самостійно, важливу роль відіграє місцеве фінансування, а бюджети центрів Північної і Західної та Східної і Центральної Європи суттєво різняться (у перших бюджет в 10 разів більший).

Мати стабільну стійку систему – означає не лише достатнє фінансування, але й інвестиції в освіту. Ми хочемо створити Академію, яка буде використовувати досвід нашої мережі, що існує вже 30 років. Культурному менеджменту навчають у багатьох європейських університетах. Ми хочемо, щоб люди, які приходили до нас, здобули передусім практичний досвід – брали участь у реальному проекті, вирішували проблеми разом із нашою міжнародною командою.

Текст написано в рамках семінару культурної критики та репортажу “Культура 3.0″.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва