“Яма”: право на дім

Їржі Стейскал та героїня фільму Наталя Юрченко

Колишня інженер-хімік Наталія Юрченко — одна з останніх мешканок села Позняки, яке наприкінці 80-х забудовники перетворили на новий район Києва. Знищення села розпочалося ще у 1989 році і до 1992-го забудовники вмовили переїхати до квартир більшість мешканців, але родина Юрченків не здалася. Тепер на колишній сільській вулиці Батуринській залишився лише один їхній будинок за номером 12. В ньому живуть Наталя, двоє її чоловіків (колишній та теперішній), діти, онуки, свині, кози, кури, гуси і навіть один вірянин-бард, співи якого часто чули пасажири зеленої гілки метра. “Він помер від раку в січні”, – сказав мені чеський режисер-документаліст Їржі Стейскал.

Режисер фільму «Яма» Стейскал здобув бакалаврський ступінь Університету Томаса Бати у Зліні. Продовжив навчання у Балтійській школі кіно та медіа у Таллінні, де здобув магістерський ступінь із кінорежисури. Повернувся до Зліна, де 2011 року завершив навчання на магістратурі з монтажу та звукорежисури. Його короткометражний фільм «Яма» – один із найуспішніших за кордоном чеських документальних фільмів 2011 року. Згодом він змонтував кілька документальних фільмів для телебачення Чехії.

П’ять років тому Їржі навчався у Балтійській школі кіно та медіа й побачив у студентки з України фотографію кози, що стояла на тлі хатинки родини Юрченків, і все це – в оточенні багатоповерхівок. Саме тоді у Їржі з’явилася ідея зняти фільм “Яма” про боротьбу зникомого села проти забудовників.

1508193_752466271468933_2216909591845698790_n

В гостях у родини Юрченко.

Олег Шинкаренко: Чому зйомки тривали цілих п’ять років і в який саме момент ти вирішив, що час ставити крапку?

Їржі Стейскал: Мене дуже зацікавило, як може існувати такий маленький уламок села посеред бетону та скла урбаністичного пейзажу. Я побачив, як кози бігають поруч із припаркованими BMW й одразу захотів знімати фільм, аби показати парадокси цього спільного існування. Мені здавалося, що ці парадокси зможуть багато чого прояснити в житті всіх українців, що ця історія стане дуже промовистою.

Щодо закінчення фільму – я цього не вирішував. Продюсери з чеського телебачення постійно підштовхували мене до завершення картини, бо гроші закінчилися, і треба було вже показати якийсь фінальний продукт. Одного разу вони сказали мені: “Все. Фінансування картини закінчено”. Тому я востаннє з’їздив до Києва та зняв епізод після великої пожежі, в якій згоріла половина господарства Юрченків. Це стало своєрідним фіналом, який ніби проголошував: “Ті, хто втратили майже все, повертаються до боротьби”. На мою думку, крапку в цій історії ставити ще рано, бо не сталося головного: Наташа не відвоювала своє право на землю в суді. Якщо була би така можливість, я знімав би ще чотири роки.

О. Ш.: А як ти зняв саму сцену пожежі? Видно, що камера була встановлена просто на балконі однієї з багатоповерхівок. Невже тобі не хотілося кинутися рятувати Юрченків?

Ї. С.: Це не моє відео. Я просто дізнався про цю пожежу в Чехії й одразу знайшов це відео в Youtube за ключовими словами “Позняки”, “пожежа”. На цьому 40-хвилинному відео чутно, як його автори за кадром п’ють горілку та сміються. Для них ця пожежа та її зйомка були певною розвагою, вони не хотіли навіть викликати пожежників. Сам би я, звісно, не зміг так холоднокровно знімати.

О. Ш.: Сьогодні у багатьох країнах активно відбувається процес так званої джентрифікації, коли на дешеве житло насуваються дорогі апартаменти людей, здатних платити великі гроші. Таким чином праву на свій приватний простір загрожують економічні процеси. Чи варто бідним людям боротися за свої права? Чи не краще було би отримати від забудовників квартири в обмін на старе житло?

Ї. С.: Це питання межує з такими як “Що є суспільство?” та “Що таке ідентичність у суспільстві?” У цьому напівзруйнованому будиночку, який, до того ж, розміщується на дні триметрового котловану, я відчуваю справжню душу. Тобто він має свою яскраву ідентичність. Але мені не вдалося побачити ніякої ідентичності у типових квартирах, які пропонують забудовники на Позняках. Сірі бетонні стіни не мають душі. Я ніколи не зміг би жити у великому панельному будинку на околиці міста.

О. Ш.: Але може ти думаєш так, бо не заходив у ці квартири?

Ї. С.: Ні, я жив у одному з цих хмарочосів у батьків моєї подруги, з якою ми познайомилися в Естонії. Вона допомагала мені з перекладом. На вулицях Позняків майже немає зелені, скрізь ходять тисячі людей, які не знають одне одного. До того ж, там практично немає автостоянок. Машини паркують скрізь, навіть на краю ями, де живуть Юрченки. Це дуже неприємно для людей.

О. Ш.: Як виглядає твій будинок у Чехії?

Ї. С.: Я живу в Жижкові, одному з районів Праги. Це один зі старих районів, побудованих у 1970-80-х роках. Поруч є парк. Наш будинок — шестиповерховий, у англійському стилі. Я знаю кожного мешканця, бо ми всі — члени товариства власників квартир цього будинку, дуже часто зустрічаємося для вирішення різних проблем. Дуже показова історія: на одній зі спільних зустрічей я сказав, що ціни на газ та електрику дуже зросли, тому я хочу відмовитися від плати за опалення і встановити в себе в кімнаті комин із витяжною трубою. І мені дозволили це зробити. Тепер я сам рубаю дрова в дворі.

О. Ш.: Наскільки ситуація, зображена тобою у фільмі “Яма”, є унікальною чи типовою для Європи?

Ї. С.: Ситуація типова, бо кожен намагається протистояти системі в той чи інший спосіб. Кожен, хто має своє житло, шматочок свого приватного простору, своє коріння, намагається його захистити. Але люди в Європі зазвичай більш ліниві, бо вони мають все малим коштом. А отже, будь-яка надлишкова активність одразу перетворюється на активізм. У нас можуть бути, наприклад, страйки, але дуже рідко трапляються люди, які борються за щось. Якщо забудовники вирішують знищити заради хмарочоса частину парку, то дуже мало людей виходить захищати цей парк. А отже, маючи гроші, девелопери можуть подолати всі перепони. Люди просто кажуть самі собі: “Це ж не мій парк. Чого це я маю через нього непокоїтися? Підемо в інший парк”.

О. Ш.: З вашого фільму та твоїх розповідей складається враження, що лише люди, позбавлені всього, здатні на справжню боротьбу. Чи це так?

Ї. С.: У якомусь сенсі це так, але подивіться на родину Юрченків: вони мають землю, вони харчуються з того, що вирощують на ній. Порівняно з власниками квартир у хмарочосах вони досить багаті люди.

О. Ш.: Але ж вони живуть у бідності. Юрченки кажуть: “Вартість комунальних послуг так зросла. Ми не можемо дозволити собі сплачувати їх, тому будемо жити в своїй хаті”.

Ї. С.: Вони мають чим харчуватися. Хіба цього не досить? Головне — це незалежність від системи водопостачання та опалення. Незалежність — це і є їхнє багатство.

О. Ш.: Як вам вдалося викликати таку довіру з боку родини Юрченків? Протягом п’яти років ви буквально під мікроскопом вивчали найменші подробиці їхнього інтимного життя. Невже допомогла пляшка “Бехерівки”, яку ви привезли із собою з Чехії?

Ї. С.: Довіра людей – це найбільш важлива та складна задача кожного документаліста. Наприклад, у кіношколі в Данії менше уваги приділяють всяким технічним деталям зйомок, а більше тому, як треба розмовляти з людьми, яких ви знімаєте. Дуже важливим було й те, що перед зйомкою повнометражного фільму я зняв спочатку короткий метр і показав його їм. Таким чином вони зрозуміли, що я не маю нічого проти них. У мене була з собою пляшка “Бехерівки”, але вона не допомогла, бо Юрченки не п’ють. Допомагає головним чином відкритість. Якщо ти намагатимешся обдурити людей, вони одразу це відчують.

О. Ш.: Чи було так, що вони просили вас: “Вимкніть камеру, ми не дозволяємо знімати це!”

Ї. С.: Про це мене просив лише другий чоловік Наталі – Слава, бо дружина та діти іноді кепкували з нього, і йому не хотілося бачити це в фільмі. Все інше я знімав без перешкод. Допомогло тут ще й те, що у нас була маленька знімальна група: лише я, звукоінженер та перекладач.

О. Ш.: Чи не виникало у вас часом враження, що це боротьба заради самої боротьби?

Ї. С.: Іноді мені здавалося, що вони надто багато хочуть за свою землю: сім квартир у цьому самому районі, грошову компенсацію. Але справа в тому, що з ними ніхто не розмовляв належним чином. Забудовники просто прийшли і сказали: “Нам потрібна ця земля, а ви забирайтеся, поки ми можемо запропонувати вам хоч щось”.

О. Ш.: Як реакція на цей фільм відрізнялася в різних країнах?

Ї. С.: Здебільшого люди реагували однаково, бо проблема доволі універсальна. Але в Німеччині мені, наприклад, сказали: у нас таке неможливо. Ніхто не може просто так відібрати в людей землю без рішення суду та належної компенсації. Я гадаю, що ситуація Юрченків — це просто провал у роботі системи державного управління.

P.S. На прем’єру фільму “Яма” на фестивалі “Docudays” прийшла й сама Наталія Юрченко. Вона була вражена картиною не менше, ніж інші глядачі й навіть жартома порівняла його з “Сагою про Форсайтів”. Не знаю, як щодо Форсайтів, а з сагою у фільму Стейскала дійсно багато спільного. 

Коментарі


спецтеми: