Венеційська бієнале: український слід

Артем Волокітін. Український павільйон, виставка "Hope!"

56-а Венеційська бієнале відкрила свої двері для публіки 9 травня – на місяць раніше звичайного,  і триватиме до 22 листопада. Таке нововведення запропонував минулого року куратор архітектурної бієнале, яка чергується з мистецькою, і, очевидно, воно себе цілком виправдало. Отже, квітуча і ще не розпечена літнім сонцем Венеція вкотре стала центром світового мистецького життя, зібравши разом на кілька днів усіх «най-най» мистецького світу. Окрім тривалості виставки, збільшилася також кількість національних павільйонів:  мало бути 91, але напередодні відкриття скандально відмовилися спочатку Нігерія, а за кілька днів до відкриття – Кенія та Коста-Ріка. Таким чином, офіційні презентації мали 88 країн світу.

Нагадаємо, що вперше Венеційська бієнале відбулась 120 років тому у 1895 році і це, напевно, була найвдаліша ідея міської влади, адже перетворила колишню суднобудівну столицю на центр мистецького життя, і врятувала тим самим місто від неминучого занепаду. Завдяки поєднанню розкішної італійської архітектури, шарму курортного та туристичного міста, розташуванню в центрі Європи, Венеція стала ідеальним місцем для проведення важливої міжнародної мистецької події.

Основний проект, куратором якого виступив Окуї Енвезор, як і власне всієї бієнале, об’єднав понад 130 художників, більшість із яких показували свої роботи вперше. Вони представляють 53 «периферійні» країни. Експозиція під назвою «All the World’s Futures», що можна перекласти як «Усі майбуття світу», а саме це питання стало головним для усієї бієнале цього року, традиційно розташувалась у Джардіні та Арсенале.

Перше, що відразу впадає в очі – експозиція цього року не має особливої  візуальної привабливості, включає дуже багато відеоробіт, а тому вимагає від глядача тривалого часу, що робить неможливим схопити все на ходу. До того ж, значна частина виставки – насичена програма перформансів, лекцій, дискусій та читань, які проходять в основних локаціях майже щодня, – і це, знову ж таки, переносить акцент із суто візуального сприйняття матеріалу, залучає аудіальну складову, вимагає інтерактивного залучення глядача та неймовірного депозиту часу, який потрібно витратити на те, щоб усі складові мозаїки стали одним цілим.

Тому перша порада тим, хто планує відвідати впродовж наступних 6 місяців Венеційську бієнале: не шкодувати часу і не намагатися побачити все за два дні. Інакше вас неминуче чекає розчарування і відчуття, що нічого хорошого від майбутнього художники не очікують. Але, можливо, майбутнє – це не готова формула, яку хтось може для нас запропонувати, а процес, у який ми всі інвестуємо наш час, увагу, зосередженість? І, можливо, саме до цього підштовхує нас куратор? Не поспішати, намагаючись проковтнути цей світ тут і тепер? А зупинитися, взяти вихідний від шаленого темпу життя і сконцентрувати свою увагу на питаннях: яким буде наше майбутнє? Яким чином пов’язані моє сьогодні і завтра? І що я можу зробити для завтра, в якому мене вже не буде?

 

Фото: Андрій Адамський, Тетяна Філевська, Оля Касянюк.

 

Пригоди українців у Венеції

Присутність українського мистецтва у Венеції цього року була надзвичайно різноманітною порівняно з минулими бієнале. І, можливо, не в останню чергу сприяло цьому відоме самоусунення Мінкульту від будь-якої організації та участі в представленні України на найбільшій у Європі виставці сучасного мистецтва. Я нарахувала щонайменше шість проектів, пов’язаних із участю українських художників.

По-перше, офіційний павільйон на набережній з виставкою HOPE !(«Надія!»), організований PinchukArtCentre.

По-друге, участь єдиного українського художника Миколи Рідного в основному проекті Окуї Енвезора. Експозиція роботи в Арсеналі не зовсім вдала через перенасичення простору Арсенале й нагромадження об’єктів одне над одним.

Третя офіційна участь українських художників у програмі 56-ої Венеційської бієнале пройшла майже непоміченою в українських ЗМІ, хоча заслуговує на окремий огляд. Йдеться про проект Dispossessions («Позбавлення права власності») в рамках паралельної програми бієнале. Його організатор Європейська культурна столиця 2016 Вроцлав, куратори – Міхал Бенек (Michal Bieniek) та Малгожата Міснякевич (Malgorzata Misniakiewicz), які запросили в спільний українсько-польсько-німецький проект українських художників Андрія Сагайдаковського, письменницю Оксану Забужко та Відкриту Групу. Виставка відкрилася в той самий день і час, що й офіційний Український павільйон. Можливо, тому на відкритті не було українських журналістів, окрім команди Korydor.in.ua. До того ж, палаццо Дона Бруса, в якому розгортається виставка, розміщується на площі Сан Поло, що досить далеко від основних локацій бієнале.

Тема виставки – феномен переселення, що відштовхується від повоєнної історії переселень Вроцлава. Історична вісь переселень – Львів-Вроцлав-Дрезден – слугує точкою відліку для роздумів про теперішню міграцію в світлі сучасних конфліктів, які лишають сотні тисяч людей без домівок.

Робота Відкритої Групи називається «Подвір’я» і в його основі лежить історія двох жінок, змушених колись покинути свої домівки. Одна з них нещодавно переселилася з Донбасу, залишаючи зону АТО. Інша покинула свою домівку на Волині ще перед  Другою світовою війною. Частина проекту – відео, в якому жінки пригадують свій дім і по пам’яті намагаються відновити план будинку та подвір’я. Поруч із відео художники створили макети тих будинків за спогадами жінок.

Оксана Забужко поєднала свою письменницьку діяльність із художньою в проекті під назвою “Ми, депортовані: Кода” – так називається текст, написаний для виставки Dispossessions, який розміщений на електронних моніторах, вмонтованих у кухонний стіл і доступний п’ятьма мовами (українською, польською, англійською, німецькою та італійською). Сама кімната – велика кухня, в якій чути голос невидимої господині, що зачитує текст Забужко. Це також перший публічний анонс майбутньої книжки.

В дальній кімнаті розташувалась інсталяція Андрія Сагайдаковського – рімейк легендарної роботи 1993 року «Стілець». Посередині кімнати на підлозі стоїть звичайний дерев’яний стілець, але дві його ноги зависають у повітрі, врівноважені палицею, що закріплена посередині. Ця робота – про рівновагу, але цього разу вона має зовсім інше звучання під німецьку музику 1930-х років. Підлога в кімнаті залита цукровим сиропом, який за ніч кристалізується, а коли вдень по ньому починають ходити глядачі, знову перетворюється на липку клеєподібну рідину. До речі, під час відкриття до художника звернулись організатори з проханням прибрати частину підлоги, хоча б один квадратний метр, тому що багато хто боїться ступати в невідому липку рідину в своєму дорогому взутті. Але художник відмовився, нагадуючи, що раз на кілька днів потрібно доливати на підлогу нову порцію того цукрового сиропу.

Фото: Андрій Адамський, Тетяна Філевська, Оля Касянюк.

Четверта і, напевно, найбільш «вірусна» з погляду ЗМІ українська присутність під назвою #onvacation відбулася на бієнале неофіційно, але про неї написали друковані та цифрові ЗМІ від The Guardian до New York Times. «Анонімна група художників», одягнених у камуфляжні куртки з написом #onvacation, під час офіційної церемонії відкриття Російського павільйону в Джардіні, окупували експозицію, фотографуючи себе для соцмереж, запрошуючи відвідувачів виставки приєднатися до них та отримати шанс безкоштовно відпочити в Криму. Учасники акції – художники та активісти з Донецька та Криму, які рік тому пережили подібну «тиху та чемну» окупацію «зелених чоловічків», прибулих із Росії нібито на відпочинок. Зокрема, багато учасників венеційської акції співпрацюють із фондом «Ізоляція», який раніше розміщувався в Донецьку, а в червні 2014 року був захоплений «зеленими чоловічками».

Спроба привернути увагу світового середовища та преси до «чемної» окупації  7% території України викликала дуже різні відгуки та коментарі, як з боку професійної мистецької спільноти, так і з боку ЗМІ. Але досягла того градусу уваги, коли кожен учасник акції постав перед необхідністю вибору: погодитись із фактом окупації українських територій чи ні? Кожен відвідувач виставки в Російському павільйоні ставав учасником політичної гри. А були й такі, що відмовлялися заходити всередину і  взаємодіяти з агресором, бойкотуючи його присутність у цивілізованому світі. Хоча самі представники Російського павільйону – куратори, комісар, директор – підкреслено чемно ставилися до «окупантів» з України, виказуючи свою дружню приязнь. Проект #onvacation триватиме у Венеції до 8 червня.

По-п’яте, хочеться звернути увагу на флешмоб, влаштований київським художником Антоном Логовим 9 травня на набережній біля Українського павільйону. Логов звертається до творчості Казимира Малевича, «Чорному квадрату» якого виповнюється 100 років. Художник із творчою групою вибрали 8 слів із книги Малевича 1916 року «Чорний квадрат» – пізнання, динаміка, людина, свідомість, клин, треш, подолання, мистецтво, які переклали англійською як максимально зрозумілою для більшості гостей Венеції. Учасники флешмобу, вдягнені в футболки з цими словами, продемонстрували створення геометричних форм – квадрат, паралелі, конус, круг, трикутник і пряму. Так вони продемонстрували геометрію Малевича і асоціацію на утиски української держави, як зазначено в прес-анонсі акції.

І останнім, шостим українським втручанням в бієнальний простір Венеції хочеться назвати Романа Мініна, який розклеїв у публічних місцях свої малюнки з уже добре знайомими українській публіці персонажами.

P.S.

Неочікуваною і приємною була зустріч у Венеції із Сергієм Параджановим, творчість якого тісно пов’язана з українською культурою. Перша зустріч відбулась у павільйоні Вірменії – в музеї вірменського монастиря на острові Сан Лаззаро. У колекції музею є близько 10 робіт Айвазовського та один із колажів Сергія Параджанова, а саме – «Покаяння», варіація на тему Пінтуріккiо та Рафаеля, 1989 р.

Друга зустріч була такою ж несподіваною, тому що відбулась вона на території Турецького павільйону в Арсенале. Художник Саркіс, який зробив свій авторський проект для бієнале – турецько-вірменського походження. Серед авторських фотографій, які займали периметр експозиції, були портрети людей, які свого часу вразили художника. Першою в цьому ряду була фотографія Сергія Параджанова, який уплинув на становлення Саркіса як митця ще в підлітковому віці.

 

Коментарі


спецтеми: