Там, де культура неможлива?

Виставка про Новруз в DEPO. Фото: Світлана Ославська

Anadolu Kültür – одна з організацій Туреччини, що працюють із найбільш складними суспільними темами. Пам’ять про геноцид вірменів, порозуміння громадян країни зі Сходу і Заходу, курдсько-турецький конфлікт, домашнє насилля щодо жінок.

KORYDOR дізнався, як діють два проекти Anadolu Kültür на протилежних кінцях Туреччини: виставковий простір DEPO у Стамбулі й арт-центр у місті Діярбакир на сході країни. Розпочали розмову про культуру, а завершили, що неминуче в сучасній Туреччині, політикою.

Ревіталізація без проблем

Щоби потрапити в культурний центр DEPO, спускайтеся вузькими вуличками від площі Таксім у напрямку порту Каракьой. Там, на вулиці Люледжі Хендек побачите сіру 3-поверхову будівлю – колишній склад тютюнової фабрики. На розі стара заіржавіла табличка – «Tütün Deposu», склад тютюну.

Це один із численних постіндустріальних об’єктів у гігантському Стамбулі, що отримали нове життя.  Серед самих тільки колишніх тютюнових складів сьогодні в місті є приватний університет, опера, готель. Програмна координаторка центру Асена Ґюналь з певною гордістю говорить про те, що, на відміну від цих об’єктів, DEPO – некомерційний майданчик: «Ми прагнемо бути незалежним простором у дуже комерціалізованій атмосфері Стамбула. Виставки, що проходять в DEPO, непросто побачити в комерційних галереях».

IMG_6698 (1)

Асена Ґюналь, програмна координаторка центру DEPO

Будівлю, де, окрім DEPO, розташовані офіси кількох неурядових організацій, відремонтував власник із його ж ініціативи. Бізнесмену Осману Кавала приміщення складу дісталося в спадок – його дід торгував тютюном. У 2002 році Кавала заснував організацію Anadolu Kültür, проектом якої є культурний центр DEPO.

«У 2005 році цей простір використали як одну з локацій Стамбульської бієнале. Між 2005 і 2008 роками він працював для різних подій. Але тільки 2008 року його відновили. Структуру лишили первинну: додали опалення і кондиціонери. З 2008 – DEPO працює зі своєю програмою виставок, кінопоказів, дискусій», – розповідає Асена.

Ніколи знову

Теми проектів DEPO, як і Anadolu Kültür в цілому, пов’язані з правами людини, меншинами, складними питаннями минулого, міськими перетвореннями. Це теми, які замовчуються в турецькому суспільстві й обговорення яких уникає держава. Наприклад, однією з постійних тем центру є культурна співпраця з Вірменією.

Асена згадує про виставку «Never Again: Вибачення і примирення з минулим», яка відбулася в 2013 році: «Ми взяли випадки вибачень з дев’яти різних країн. Наприклад, вибачення німців щодо Голокосту чи сербів за Сребреницю. Ми обрали такі історії, щоби показати Туреччині феномени примирення в різних країнах, показати, як можна працювати з минулим. Не приховувати й не витісняти, а йти на поступки.

Ми хотіли достукатися до аудиторії поза ліберальною спільнотою. Тому обрали випадок Сербії – ті, хто загинув, були мусульманами, тому тутешні мусульмани могли б відчути зв’язок із цим. Так само й вибачення з Болгарії – за асиміляцію турецької спільноти».

Запитую в Асени Ґюналь, за що Туреччина має просити вибачення.

– На жаль, багато є таких речей.

– Оберімо три найголовніші.

– Геноцид вірменів, погром у Стамбулі проти немусульман у 1955-му, а також викрадення і вбивства людей турецькими парамілітарними формуваннями, які боролися з курдськими партизанами, у 1990-х.

“Курдське питання”

Так ми переходимо до курдської теми. І це логічно – саме зараз на першому поверсі центру DEPO триває виставка, присвячена медійній репрезентації святкування Новруза. А на курдському Сході країни – у розпалі міські бої між курдами й турецькою армією і спецпідрозділами поліції. Про ці події кажуть як про найбільше загострення курдсько-турецького конфлікту за останні 20 років.

Новруз – це Новий рік, який іранські народи, зокрема курди, святкують наприкінці березня. Але в Туреччині він є водночас потужною політичною демонстрацією. Цього року публічно відзначати Новруз в усіх містах, окрім неофіційної столиці турецьких курдів Діярбакира (який курдською називають Амед) держава заборонила.

IMG_6332 (1)

Cвяткування Новруза в Діярбакирі цього року, по центру можна помітити прапори ЛГБТ-руху

Стіни виставкової зали DEPO вкриті вирізками з газет, а посеред кімнати – кілька чорних автомобільних шин. Ніби Майдан, але тут ідеться про традиційний ритуал розпалювання великого вогнища в день Новрузу – символу звільнення курдів від тирана. Це давня легенда.

Запитую Асену, наскільки чутливою є тема курдів в Стамбулі.

«Зараз ситуація дуже напружена, і є сильний тиск на курдський рух. Людей контролюють, що вони кажуть стосовно курдського питання. Наприклад, науковців, які підписали мирну декларацію, звинувачують у тероризмі, кілька з них перебувають у в’язниці».

Тому, готуючи виставку про Новруз, Асена та її колеги прийняли рішення не розміщувати на фасаді DEPO жодної символіки, яка асоціювалася б з курдськими національними кольорами (червоний – жовтий – зелений): «Я переживала. До виборів були атаки на офіси курдських партій, на крамниці, був випадок лінчування. Тому треба бути обережними, як ми презентуємо наші події зовні».

Стамбул – Діярбакир

Anadolu Kültür має тільки одну філію поза Стамбулом – у найбільшому курдському місті країни Діярбакирі. Тут, з точки зору Заходу Туреччини, взагалі неможлива культура. Напевно, саме тому арт-центр Діярбакира (DSM) засновник Anadolu Kültür Осман Кавала відкрив ще у 2002 році. Цей простір мав створити базу для дискусій, де молодь, студенти, курдські інтелектуали зустрічали б людей і мистецтво зі Стамбула.

DSM розташований на 6-му поверсі будинку зі скляним фасадом, типового для ділового центру Діярбакира. Мене зустрічає програмна асистентка центру Езель Їлмаз. Езель родом із великого міста на Заході Туреччини. В Діярбакирі вона через тему своєї дисертації – про культурні аспекти курдського громадянського суспільства.

Мене цікавить, чи можна взагалі взятися за таку тему в Туреччині і чи не блокує система освіти подібні пропозиції. Езель усміхається: вона навчається у Франції.

Попри те, що Езель зовсім не має курдських коренів, її зацікавила тема курдського руху, без перебільшення, найнебезпечніша нині тема в Туреччині.

«Я хотіла зрозуміти курдське питання в Туреччині в цілому. Люди, які хочуть зрозуміти, чому ми (турецька держава та курди – С.О.) воюємо, мають із чогось почати. Моя стартова точка була така – культура. Але взагалі-то я намагаюся не казати «курдське питання», хочу змінити своє мовлення. Це ж не суто курдське питання – це наша спільна, курдсько-турецька проблема».

Езель визнає, що культурна сцена Діярбакира, на жаль, не розмаїта: «Є тільки одне джерело, яке організовує культурні події. Це муніципалітет».

З іншого боку, люди з Заходу Туреччини взагалі не уявляють, що тут може існувати культурне життя. Діярбакир і курдський південний схід намертво асоціюється з військовим конфліктом. Члени її родини, каже Езель, не могли б описати, чим вона тут займається: «Їм складно уявити, що в Діярбакирі можна робити культурні проекти».

Її родину можна зрозуміти. Важко мати інакше уявлення, коли щодня чуєш новини про вбитих у цьому місті й загалом у курдському регіоні. Останні вісім місяців такі новини не припиняються. Езель каже, що всі без винятку паралізовані тим, що відбувається, в кожній сфері життя, не лише в культурі: «Ми намагаємося зрозуміти, що діється, яким буде наступний крок кожної зі сторін. Аналізуємо дискурси РПК (заборонена в Туреччині Робітнича партія Курдистану – С.О.) та кроки й атаки держави. Всі ми захоплені цими спробами». Проте культурні організації мусять підтримувати щоденне життя: «Ми знаємо, що культура не може змінити ситуацію. Але вона може сприяти мирному розв’язанню конфлікту. В принципі ніщо не може змінити щось саме по собі. Культурні проекти докладаються до роботи з минулим, до подолання ефектів травми й насилля».

Назад у DEPO

Повертаюся в Стамбул, щоб запитати Асену Ґюналь про жіночий рух в Туреччині й жіночі проекти центру. Адже політика держави щодо жінок – це показник того, куди вона рухається взагалі. Асена ж була упорядницею книжки «Фемінізм в Туреччині в 90-х».

Останніми роками Туреччина рухається в консервативному напрямку, говорить Асена. «Чоловіки в Туреччині налякані, бо жінки отримують владу», – так вона визначає ситуацію. Але жіночий рух отримує зараз нових членкинь, і тиск уряду тільки цьому сприяє.

Найбільш пекуча тема, з якою працюють жіночі активістки в Туреччині – насилля щодо жінок в родині. «Щодня в середньому три жінки помирають в цій країні через насильство з боку чоловіка чи інших членів родини. Вбивства відбуваються, коли жінка каже «ні» стосункам, подружньому життю», – каже Асена.

Активістка феміністичного руху Озлем Кая, яка приєднується до нашої розмови, каже, що сьогодні вони не наголошують на цифрах – троє чи п’ятеро жінок помирають щодня, це проблема в будь-якому випадку. Натомість намагаються показати, що йдеться саме про чоловіче насилля, і той, хто його вчинив, зазвичай дуже близький до постраждалої. Це або чоловік, або колишній чоловік, або коханець, часом – батько. Але обов’язково чоловік з родини.

«Проте зосередженість на цих убивствах обмежує нас до мови жертви. Тому ми почали обговорювати, як показати боротьбу жінок проти чоловіків і патріархального суспільства. Для цього сфокусувалися на випадках убивств чоловіків жінками. Хочемо показати, що коли жінка вбиває чоловіка – це відбувається переважно тоді, коли є загроза для її життя», – говорить Озлем.

Сьогодні в Туреччині, продовжує Асена, уряд намагається обмежити жінок до домашнього господарства, аби вони були активними піклувальницями. Але, з іншого боку, лишається вимога бути активними на ринку праці, тобто жінкам насаджується подвійний тягар. До того ж, уряд і президент відкрито говорять, що жінка й чоловік не можуть бути рівними.

«Я маю надію на молоде покоління – у вас був Майдан, у нас – протести Ґезі. Так молодь реагує на тоталітарні методи. І молодь не дозволяє себе утискати, – говорить Асена. – Поки що ця незгода не виливається у структурований політичний рух. Але я маю надію, що колись таки виллється».

b5

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва