Жінка на війні: робота – фіксер

До недавнього часу, зокрема до Майдану і війни на сході України, слово «фіксер» було знайоме дуже вузькому професійному колу, переважно журналістам та фотографам, які хоча би раз допомагали іноземним колегам організувати їхню роботу в Україні. Шалений інтерес до подій в Україні усіх світових медіа зробив фіксерами не тільки місцевих журналістів, але й велику кількість людей, які просто володіють іноземною мовою і мають базові організаційні навички. Зараз цим сленговим терміном вже важко здивувати – більше не потрібно розлого пояснювати «чим ти займаєшся?».

Найбільший попит серед іноземних репортерів мають фіксери, у яких є  журналістський досвід і хороша контактна база. Адже головна задача фіксера – допомогти іноземному кореспонденту, який приїздить на пару днів чи тижнів, у стислий термін записати необхідні інтерв’ю, знайти людей для життєвих історій, відшукати хороших експертів, з усіма узгодити зустрічі, забезпечити переклад. Фіксер – це фактично той самий журналіст, який готується написати статтю чи зняти сюжет, організовує свої відрядження, тільки наприкінці не пише текст і не монтує відео.

Більша частина підготовчої роботи лежить на фіксері, а іноземний репортер бере інтерв’ю, збирає коментарі і пише свій матеріал чи монтує сюжет. Іноді доводиться це частково робити і фіксерам. Наприклад, коли треба взяти коментарі по телефону у людини, яка не говорить іноземною мовою і відповідно не може напряму поспілкуватися із іноземним журналістом. Крім того, запис коментарів чи фотозйомки фіксер може робити і тоді, коли його чи її співпраця із репортером тривала й останній довіряє фіксеру, знає, що той зробить якусь частину роботи не гірше за нього самого.

У Іраку, в Афганістані, в інших гарячих точках та складних для роботи іноземців регіонах, я знаю, що фіксери доволі часто працюють як репортери, виконуючи частину роботи замість свого «підопічного» кореспондента. Але, з мого досвіду, іноземні журналісти рідко вдаються до такої практики – вони переважно прагнуть все робити особисто, бо передусім цінують довіру своєї аудиторії.

Найчастіше фіксерами стають журналісти (або колишні журналісти). Знаю, що в інших країнах буває навпаки – фіксер із часом стає репортером. В Україні до недавнього часу фіксерами працювали в основному колишні журналісти чи телепродюсери, які з різних причин вирішили піти з професії чи звільнитися із місцевих медіа. Втім, коли почалися проблеми в Донбасі і регіон став досить небезпечним, охочих їздити працювати туди ставало дедалі менше. Думаю, саме тому активізувалися місцеві молоді, активні і безстрашні, хто знає іноземні мови і був готовий допомагати іноземним кореспондентам висвітлювати конфлікт на сході. Я знаю донецьких фіксерів, які у мирний час були хто студентом, хто власником малого бізнесу, хто найманим менеджером, але через війну перекваліфікувалися і зараз працюють із репортерами світових ЗМІ.

Фактично фіксер – це персональний асистент, перекладач, гід, менеджер з логістики, переговорник, адміністратор, довідкове бюро. В умовах роботи у зоні конфлікту фіксер також стає ще і консультантом з безпеки, бо далеко не всі редакції мають бюджети для того, щоб винайняти для цієї задачі окрему людину зі спеціальними навичками і досвідом. Тобто їдучи в ту чи іншу точку на інтерв’ю чи зйомку ти також маєш дізнатися, наскільки в даний момент туди їхати безпечно.

Втім, в умовах війни все може змінитися дуже швидко, і ніхто не може цього передбачити. Наприклад, наприкінці липня ми вкотре поїхали зі знімальною групою на місце падіння малазійського літака із центра Донецька у село Грабове. Тиждень перед цим їздили щодня без жодних проблем. Того дня туди також виїхали представники ОБСЄ, правда, трохи пізніше за нас. «Ніщо не віщувало», як то кажуть. Але на зворотному шляху перед нами на дорозі «виросли» з десяток автомобілів “ДНР”, озброєні люди активно розгортали блокпост; минувши їх, ми буквально на кілька хвилин не встигли проскочити в бік Донецька – дорогу перекрили вантажівками. І ми раптом опинилися в оточеному місті, на яке наступає армія. В умовах війни до задач фіксера додається ще й здатність зберігати холодний розум (не впадати в паніку) і знаходити вихід із несподіваних складних ситуацій. Втім, залежно від теми, над якою працює твій журналіст, така здатність потрібна і в мирних умовах. Якщо, приміром, репортер працює над журналістським розслідуванням про контрабанду або на іншу небезпечну тему.

Ще одна річ, якою найчастіше доводиться займатися окрім організацій інтерв’ю та перекладів, – пояснення й «екскурси в історію», пояснення очевидних для нас, місцевих, і не очевидних та невідомих для іноземця речей. Один із яскравих прикладів – відомий мем «візитка Яроша». Багато іноземних журналістів серйозно думають, що йдеться про реальну візитівку. Доводиться розповідати, звідки взявся цей сувенір і жарти навколо нього. Так само часто доводиться вдаватися в історичні екскурси, щоб пояснити, чим обумовлена ментальна різниця і географічно-політичні устремління заходу і сходу України, чому в Донбасі поширена ностальгія за радянськими часами, «де кордон?» (відсутність демаркації багатьох непідробно дивує), чому на заході так поважають Бандеру, якого ненавидять на сході і багато інших моментів.

Якщо говорити про роботу в умовах конфлікту, то один із найскладніших моментів для хорошого фіксера – максимально дотримуватися балансу. Іноземні журналісти «схиблені» на всебічному висвітленні проблеми, це їхній «золотий стандарт», тому ти разом із ними працюєш і на «цьому», і на «тому» боці. Твої особисті думки і позиції – твоя особиста проблема. Ти мусиш допомогти почути і тих, і інших. Це – твоя робота. Якщо ти ставишся до своєї роботи відповідально, ти працюєш так. Якщо ні… Тоді ми бачимо у публікаціях і сюжетах навіть іноземних ЗМІ помітні «перекоси» у той чи інший бік.

Мене іноді запитують: «Як ти – дівчина – можеш там (на війні) працювати?». Як і в будь-якій роботі чи професії – якщо ти професіонал, то немає значення, якої ти статі. Так, два-три рази у мене виникали через це непорозуміння із прес-секретарями деяких посадовців: дехто настирливо запитував «нащо ти сюди приїхала?», дехто відверто хамив: «Ти тупа дурепа – хочеш, щоб тебе вбили? Сиди вдома, займайся родиною». Але такі випади радше виняток, ніж правило, і я більше це списую на загальну знервованість у зоні конфлікту, де емоції часто беруть гору. Іноді тобі як жінці важче там працювати, іноді навпаки – простіше (наприклад, до чоловіків ставляться більш прискіпливо на блок-постах обох сторін).

Але часто дівчата-фіксери самі собі створюють незручності. Із моїх власних спостережень: наші дівчата навіть на війні намагаються залишатися «дівчатками», хоча у зоні війни це, м’яко кажучи, недоречно, а то і просто небезпечно. На фоні іноземних журналісток, вдягнутих у зручні штани, зручне взуття і неяскравий одяг, контрастно виглядає фіксерка у яскравій сукні і на підборах. Мало того, що яскравий одяг привертає зайву непотрібну у зоні конфлікту увагу і перетворює тебе на зручну мішень, то уявіть ще, як у разі обстрілу «зручно» у цій всій красі валятися у багні або повзти по-пластунськи до найближчого укриття.

Хоча варто зазначити, що загалом десь від літа дівчат-фіксерів на Сході дуже мало, власне як і «немісцевих», особливо на територіях, підконтрольних «ДНР» та «ЛНР». На самому початку було більше дівчат і було багато фіксерів із інших регіонів і міст (навіть зі Львова). Із погіршенням обстановки, збільшенням претензій і підозр із боку представників «ДНР» до людей із не донецькою пропискою та із ростом рівня небезпеки навіть у центрі Донецька, дівчат значно поменшало, як і «іногородніх».

Їхати чи не їхати у зону конфлікту ти вирішуєш сама, зважуючи можливі ризики. В тому числі, враховуючи той момент, що на відміну від своїх підопічних іноземців, ти менш захищена, ніж вони. Військові кореспонденти та журналісти, які часто їздять у небезпечні регіони – це люди зазвичай із хорошим досвідом роботи у зонах збройних конфліктів, вони проходять тренінги із безпеки роботи на війні, мають відповідні страхові поліси. Деякі редакції великих світових ЗМІ забезпечують аналогічними страховками фіксерів та водіїв, які працюють із їх командами, але це радше виняток. Більшість редакцій не можуть собі це дозволити. Максимум – для тебе прихоплять додатковий бронежилет і каску.

Обговорення умов вирішення проблем, у які ти можеш потрапити під час роботи, – твій клопіт і більше залежить від суто людських взаємостосунків між тобою і твоїм журналістом та його авторитету у своїй редакції. Звичайно, у випадку викрадення чи затримання твій журналіст робитиме все, що зможе, щоб звільнити свого фіксера, звертаючись до своєї редакції, колег на місці, а за потреби і посольства своєї країни. Досвід показує, що всі ці моменти потрібно обговорювати «на березі» – до початку роботи із новим журналістом чи знімальною групою, до виїзду в зону конфлікту.

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення практики рівності проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності іншування історія історія мистецтва