Фоззі і його Крим: “Сопровождающие лица”

Фоззі у проекті "Вірші вночі".

Фоззі (Олександр Сидоренко) продовжує писати прозу. «Сопровождающие лица» – знову про Крим; певною мірою це продовження повісті «Иглы и коньки», де йшлося про будні євпаторійських маргіналів у період агонії совка. Ципа – якщо коротко, то він там один читав книжки – тепер стає центральним героєм іронічного «роману виховання митця». Він мріє стати журналістом. Шлях від продавця на ринку до оглядача відділу культури – непростий, особливо у бурхливі 1990-ті. Готуючи матеріали про заїжджих цілителів, подвиги міліції і організовані міською владою масові свята, кореспондент провінційної газети переживає неймовірні пригоди, цілком у дусі популярних голлівудських бойовиків.

Із численних заварух Ципу витягає бравий капітан Орлов, який особливо ефектно виглядає у сценах з елементами екшену. Є любовна лінія: герой закохується у Белу із Таганрога, але й тут потрапляє в халепу. Динамічний наратив і лінійний сюжет повісті наближають «Лица» до популярної літератури – і це очевидне свідчення еволюції автора. Якщо раніше його проза читалася заради насолоди від гумору і стилю оповіді, то тепер до цього додано інтригу: справді цікаво, чим усе закінчиться.

Пишучи у 2015 році про Крим, неможливо ігнорувати проблему національно-культурної ідентичності. І якщо раніше автор залишав українську тему за кадром, концентруючись на соціально-побутовій проблематиці, то у новій книжці з’являється додатковий зріз дійсності: кримчани у середині 1990-х опинилися на порозі вибору тожсамості. Інфантильні персонажі Фоззі – це люди з неозначеною пострадянською ідентичністю, переважно нездатні до саморефлексії. Їхній простір – це «острів Крим», а що поза цими межами, нікого особливо й не цікавить. Вони, здається, й не помітили зміну кордонів, валюти, державних символів. Загалом, нічого не змінилося, хіба що життя погіршилося. Але воно погіршилося ще раніше.

Фоззі – майстер деталі. Приклеєна лейкопластирем підошва кросівка, соя на вечерю, фантастична цінність кільканадцяти доларів, дешевий алкоголь у різних комбінаціях. Дехто з читачів може вжахнутися від того, наскільки їх легко викликати, тих привидів з минулого. І, так само ненав’язливо, інші симптоми на кшталт виконання на масовому святі гімну автономної республіки замість державного (тут-таки вискакує тітка з реплікою: «А ще краще б старий»), несприйняття повернення татар поряд із загальною нелюбов’ю до «косорилих». І звісно, тут всі вболівають за «Спартак».

Посилюють ефект епізодичні персонажі: «професор»-барига з ринку, інвалід-постійний мешканець двору, колишній тренер з мотоболу, який спився по мірі зникнення цього виду спорту в місті. Історія кожного вартує кіноплівки; кожен обрав собі певну роль залежно від того, як пощастило в цих фатальних обставинах – а сам, отже, відносно цієї маски залишається лише «сопровождающим лицом». Мимоволі думаєш, услід за відомим балканським письменником: то скільки ж людей насправді загинуло під уламками Берлінської стіни?

Ципа щиро не розуміє зауваження свого друга «професора» про те, що для людини з прізвищем Ципердюк питання сенсу вивчення української мови не має стояти в принципі. Зате вагомим аргументом стає футбол: видовищний матч «Динамо» – «Спартак» в турнірі Ліги Чемпіонів, радість іншого, київського, стадіону, Ципине відчуття єдності із тими людьми, віднайдення ще однієї форми протесту проти локальної дійсності. Українська – це не лише обов’язкове шкільне «Як умру, то поховайте…», це ще й радісний крик «Перемога», коли забивають гол. «Да забудь уже про свои русские – нерусские, на деньги посмотри и поймешь, где ты оказался», – ще одне доступне пояснення, цього разу від капітана Орлова, представника влади, який зобов’язаний репрезентувати відповідну позицію.

Українська проза кримськими епізодами небагата (із найцікавішого згадується хіба «Дівчина з ведмедиком» Віктора Домонтовича, де описана не лише романтика на березі Чорного моря, але й комунікація киян-відпочивальників із місцевими татарами – це, нагадаю, 1920-ті роки). Популярна література, як бачимо й на прикладі двох повістей Фоззі, дражливі теми оминала; точніше, оприявнювала їх через відсутність, непрописаність у тексті. Тепер же текст про Крим стає не лише реконструкцією власного життєвого досвіду, але й способом конструювання реальності – включно з вишукуванням причин того, чому все так сталося, і чи могло би бути інакше.

Слабкі маячки трансформування (чи формування?) ідентичності, зафіксовані у «Сопровождающих лицах», мало хто взяв до уваги. Герметичне середовище кримської провінції таким і залишилося, і лише декому вдалося подолати силу тяжіння цієї землі і вирватися на «велику землю». Утім, це не означає, що їх туди більше не тягне.

Фоззі. Сопровождающие лица : повесть / Фоззі. – Харьков: КСД, 2015

Коментарі


спецтеми:

теги
(само)цензура архів архів сучасного мистецтва виставка візуальне мистецтво війна гуманітарна політика дискусія документальне кіно жінка в мистецтві книжки колонка креативна економіка критичне мистецтво культура культура й інновації культурна політика культурний менеджмент куратор кіно література малі міста медіа мистецтво місто насилля освіта політика включення проекти пропаганда самоорганізація самоцензура свобода соціальне мистецтво сучасне мистецтво фемінізм фестиваль фотографія цензура європейський досвід ідентичності інновації іншування історія історія мистецтва