Фантастична четвірка: документальні супергерої

"Ми приїхали як гості", Юбер Сопер, 2014.

Ми йдемо в кіно за досвідом. Банальна фраза, яка насправді пояснює все. І навіть те, чому нас так тягне до фільмів, від яких, як від людей, пахне їхніми бажаннями й страхами.

Ми сьогодні багато говоримо про героїв у кіно — хто ними стає, а хто ні? Особливо це актуально для України, де пошук героїв триває в досить широкому спектрі – від “Поводиря” до “Племені”. Але мені як глядачці значно цікавіше зрозуміти, чому на “супергероїв” нинішнього документального кіно, показаного на фестивалі Docudays, при нагоді варто подивитися і вдруге, і втретє.

Ідоли

До фільму британця Ентоні Баттса про «ДНР» можна ставитися по-різному. Можна закинути, мовляв, що режисер достоту показав не всіх донеччан, бо ті, хто бігає з дубинками по місту й виспівує “миллион алых роз” – це ще не всі донеччани. Можна дорікнути режисерові, що він мимоволі виправдовує героїв, які жаліються на безвихідь-бідність-неможливість жити інакше. Або ж просто можна розібрати на цитати іронічні закадрові слова, як от “Рома, в прошлом укладчик плитки, который сегодня занимается поиском фашистов”. Але ті персонажі, яких фільмував Баттс і за якими стежив протягом кількох тижнів весною 2014 року, змушують замислитися, чому в цьому абсурдному й убивчому карнавалі “творення ДНР” оживають привиди Леніних і привиди 90-х років.

ДНР2

“ДНР”

Власне, Ленін – прізвисько одного з героїв фільму. Для мами цей пузатий дядько — Андрюша, а для групки донецьких «пацанів» — вожак із доволі сумнівним авторитетом. За його спиною регочуть і стібуться (“О, пропала любимая дубинка Ленина”), як і над усім іншим.

Привиди «радянського» — це моторошна реконструкція цінностей, які не можуть і не повинні ідентифікуватися з сучасним життям.

Ще в одному з фільмів фестивальної добірки з Грузії (“Володар” Шалви Шенґелі), пенсіонер, який більше за всіх хотів, аби пам’ятник Сталіну лишився на території монастиря, з дитячою безпосередністю зізнався режисерові: “А может, он еще воскреснет!… памятник…” І хто, до біса, може пояснити йому, що годі полювати на привидів?

Біженці

Це найтиповіші герої документальних фільмів фестивальної програми Docudays. Біженці у найширшому розумінні – люди, які втікають від себе, війни, бюрократії.

У фільмі “Яма” Їржі Стейскала мовиться про “острів утечі” на Позняках та родину Наталі Юрченко, яка відмовилися поступатися своїм будинком та господарством у київському мікрорайоні. І, власне, який рештою міста сприймається як “діснейленд” (не в останню чергу тими ж медіа, яким час від часу потрібні такі історії).

Фабріс, герой фільму “Інша країна” режисера-гватемальця Ренато Боррайо Серрано їде з Конго в Росію (на батьківщині його переслідують за критику диктаторського режиму). А в Росії люди більше переймаються тим, як заповнити папірці, ніж справді вирішити ситуацію з тимчасовим притулком — і зчитується це як “людський параліч непорозуміння” — відгороженість від усього, що стосується самості, свого тіла родини, квартири.

ми приїхали як друзі1

“Ми приїхали як гості”

Але фільм, який справді зумів увібрати всі ці контрасти людської байдужості, переслідування власних інтересів та людини, яка біжить по лезу чужої бритви — картина Юбера Сопера “Ми приїхали як друзі”.

З одного боку, це такий собі есей-дослідження відмінностей між африканцем та європейцем. Він знятий не без епічно-драматичного надриву: чого лише варті панорамні кадри з кабіни маленького режисерського літака, який кружляє над сухими землями Південного Судану. А з іншого боку, цей фільм зосереджений на жадібній колонізації і досліджує тонку межу між гуманітарною допомогою від Заходу і безжалісним винищенням країни, якій виповнилося лише три роки. І в якій ледь не кожен другий почувається біженцем та розгублено стоїть посеред свого зруйнованого світу.

“Боже-вільні”

Максимальне, щогодинне наближення Беати Бубенець до свого героя і фільмування деталей його побуту – жування, спання, лозунгів, як не парадоксально, у глядачів викликало найбільше протиріч. “Ви справді вірите, що вони щирі? Що вони реальні?” – питали буквально всі після кожного показу фільму “Божа воля”. І глядачів можна зрозуміти. Якою мірою герой фільму, 26-річний Дмітрій Ентео, випускник МҐІМО, грає перед камерою роль помазаного богом джокера? Бо він аж світиться від бажання купатися в променях слави і крутитися в товаристві російських медійних зірок, активістів і політиків.

Б0жья воля1

“Божа воля”

Власне, у фільмі йдеться про російського православного активіста, який створив громадську організацію «Божа воля». Спершу  вони виступали проти абортів, Pussy Riot та проти ЛГБТ-спільнот. Режисерка каже, що коли знімала фільм, увесь час відчувала моторошність того, що відбувається. Опис, цілком суголосний простору в фільмі. І в цьому ж просторі можна відловити й відгомін чогось більшого. Маргінальний для свого 2013-го року “рух Ентео” переріс у масовий процес, коли більшість в Росії пресує меншість: “Вас –  один автобус. А нас — целая страна!”

Тут варто згадати фільм “Щодо насильства” шведа Герана Хуго Ольссона — також показаного на фестивалі. Стрічка знята на основі архівних зйомок про війну за національне звільнення в країнах Африки, в основі лежить текст теоретика антиколоніалізму Франца Фанона. Цей фільм по-новому підважує головну тезу “Божої волі”: чи варто застосовувати насилля у відповідь на насилля?

Дуже близькі

Наскільки фільм може бути відвертим із тобою? Кіно, неважливо – документальне чи ігрове, дає твоїй фантазії рівно стільки, скільки потрібно. А у випадку з фільмом  “Разом” Дениса Шабаєва кіно заскочує зненацька. Як питання, які звучать у стрічці: чого не купиш за гроші? Дивне відчуття, але з цим фільмом, як із добрим приятелем, хочеться відверто поділитися своїми малими й великими катастрофами.

Разом2

“Разом”

Тато (режисер) і його дев’ятирічна донька знімають один одного на камери. Вони їдуть до Швеції, в будинок Пеппі Довгої Панчохи. Ми лише знаємо, що герої фільму не живуть разом, зовсім побіжно в розмові згадується про хворобу мами. Відеощоденник, роуд-муві… Якось не хочеться заганяти фільм у такі рамки. Бо “Разом” насправді безкінечний фільм. Дещо меланхолійне кіно, де рушієм усього стає ситуація – можливість-неможливість пояснити навколишній світ словами, камерою, жестом. Пояснити його одне одному і собі. Режисерові вдається показати: як це –  намацувати світ, і як це робить дитина чи дорослий. Одразу пригадується намацування світу Холдена  Колфіда. Він якось поіронізував, що “всі чомусь думають, ніби бачать тебе наскрізь”.

Документальне кіно більше, ніж ігрове, дає відчуття глибшого проникнення в реальність. Просто новий герой документального кіно потрапляє в такі життєві перипетії, коли його тіло й душа сприймаються нами, глядачами, як справжня «арена» бойових дій.

 

Коментарі


спецтеми: