Венеційська бієнале: З міцно зав’язаними очима

Міммо Паладіно, "Біле й чорне". Італійський павільйон. © Peppe Avallone

Великий скляний паралелепіпед із синьо-жовтим прапором на високому флагштоці – чи не перше, що впадає в очі, коли ти підпливаєш до венеційської набережної поміж Джардіні та Арсеналом – двома ключовими локаціями Венеційської бієнале. Звісно, буде великим перебільшенням вважати, що сотні тисяч туристів, які щодня приїздять до Венеції, приваблює саме бієнале. Однак принаймні для частини з них бієнале та його паралельна програма – це така собі супутня розвага до каналів, гондол, спагетті та інших шпріц-аперолів.

В основному проекті та в національних павільйонах, розташованих у Джардіні, щодня дуже людяно, які в національних павільйонах, розкиданих по всьому місту. Навіть у найвіддаленіших – приміром, в іранському, розміщеному в Канареджіо, до якого від головних локацій 40 хвилин на вапоретто, чи у вірменському, розміщеному у вірменському острівному монастирі Сан Лазаро дельї Армені, до якого лише впродовж 4 годин на день можна дістатися спеціальним водяним шатлом, – чимало людей. З програмами й мапами в руках, вони уважно щось розглядають, фотографують, нотують олівчиками й ручками. Тільки в українському павільйоні завжди порожньо.

На хвилі бієнальних рефлексій після відкриття цієї й досі найбільш обговорюваної мистецької події хіба лінивий не згадав український павільйон, щонайменше, через дві причини – політичний порядок денний, пов’язаний із Україною, та ідеальне розташування самого павільйону. Його й справді неможливо оминути, особливо по дорозі з Арсеналу в Джардіні або навпаки, або просто гуляючи набережною, або вночі, коли одну зі скляних стінок закриває великий екран із проекціями фотографій Євгенії Бєлорусець.

Проте якимось дивом оминають. Ніби підтверджуючи свою прозорість, павільйон добре проглядається з усіх сторін – здалеку видно «Клітку» Анни Звягінцевої, «Не фотографуй мене» Жені Бєлорусець, уже наближаючись – «Сліпу пляму» Миколи Рідного та Сергія Жадана, читаючи яку, не можна не побачити «Натовп. День» Жанни Кадирової, «Видовище-1» Артема Волокітіна, «Синонім до слова “чекати”» Відкритої групи з дуже змученим художником, який чекає за столом. Контрапунктом до них в окремому скляному кубі – «Труднощі профанації» Нікіти Кадана поруч із пришвартованими до набережної шикарними яхтами. Висаджена в інсталяції квасоля не виправдала очікувань і замість рости, обвиваючи уламки розстріляного металу і вказівників міст, задихнулась у спеці й задусі цього «парника».

_ill8367

Євгенія Бєлорусець, “Не фотографуй мене!”, Український павільйон. Фото: PinchukArtCentre

Прозорість грає з українським павільйоном злий жарт – коли все й так видно, і ніби ясно з першого погляду, ближчого контакту ніби й не треба. Прагнучи зробити його водночас неуникненним і доступним, куратор проекту, Бйорн Гельдхоф, робить український проект надто очевидним. Війна, уламки, людські долі, змучені обличчя – роботи добре лягають у медійний дискурс довкола України, і тісніший контакт видається не лише зайвим, а й небажаним. Таке собі мовчазне визнання, без емпатії, без підтримки, без роздумів.

Ця дистанційованість і поверховість – не так про перевантаженого бієнального глядача (якому вистачає сил і натхнення і на читання «Капіталу» та щільний розклад перформансів на Арені центрального павільйону, і на численні тривалі відео). Це радше про нас і про news fatigue. Про всіх нас, перевантажених «поганими» новинами з усіх куточків світу, коли чергові смерті стають просто черговими смертями у кривавому, але далекому морі інших смертей.

«Співчувати незнайомим людям на фото не так і просто. Compassion fatigue – втома співчуття, яка виникає через надмірну кількість трагічних повідомлень. Відеоновини і фільми – на тому самому екрані надто подібні, щоб зрозуміти реальність страждань, а ще – однаково далекі,” – пише про подібний досвід, розповідаючи про Палестину, Наталя Гуменюк у неймовірно доречній і вчасній книжці «Майдан Тахрір».

Тоді надія – «Надія!» зі знаком оклику – задекларована у назві українського павільйону, написана великими синіми літерами на жовтому тлі на одній зі скляних стін, перекриваючи роботи, стверджуючи себе попри всіх і вся – це надія на співчуття? Чи, якщо відкинути пафосний підтекст, радше надія бути «такими, як усі» – надія на «нормальність», звичайність, яку приносить хороша і «міцна» репрезентація у Венеції? У всіх країн є свої історії, у всіх травми, але розказав про них – і вже не так страшно.

Цікаво, що найтравматичніший павільйон цьогорічної бієнале отримав «Золотого лева» – павільйон Вірменії. Очевидно, що в соту річницю геноциду вірменський павільйон не міг розповідати про щось інше. Так само очевидно, що він не міг не отримати лева – як факт визнання трагедії, якщо не на рівні реальної політики, то хоча б на рівні мистецької. До речі, про національні павільйони як субститути національної політики – тема, варта окремої уваги, про неї трохи згодом.

Але чи міг він бути іншим? Кураторка Аделіна Кюберян фон Фюрстенберг хотіла вплести історію травми в історію вірмено-католицького монастиря 18 століття, в буквальному сенсі вірменського острова з його друкарськими верстатами, бібліотеками, колекцією давнього вірменського мистецтва й робіт з 20 століття, історію втрат у історію пам’яті. Але створила – ще один вимір «вірменського острова». Світ, у якому немає нікого і нічого окрім Вірменії та її переживання трагедії, так, ніби й не минуло ста років, так, ніби час зупинився. Це якийсь страшний світ, населений втраченими надіями, містами, рослинами, мовами, людьми й дитячими історіями, світ такий герметичний, що в нього немає ані входу, ані виходу. Світ «вірменськості» – Armenity, яка мала бути переосмислена завдяки участі 16 художників із діаспори, розкиданої по всьому світу, але вийшла ре-конструйованою, пере-підтвердженою і ствердженою, не лишивши глядачеві жодного шансу на питання, сумніви чи навіть співпереживання.

Останньою мистецькою роботою, вже на виході з монастиря, стала сама статуетка Золотого лева, поставлена у скляний виставковий стенд, поруч із археологічними й мистецькими артефактами – уламками кераміки, малою пластикою, склом і кістками, –вірменськість, підтверджена всім.

Якою мірою художні висловлювання в національних павільйонах сформовані самою рамкою “національної репрезентації”? Коли національна репрезентація накладається на поточний політичний порядок денний, то політична загроженість і брак голосу в міжнародній політиці не лише перетворюють національні павільйони на політичні рупори, а практично знищують простір для сумнівів чи для питань. Політичне мистецтво перетворюється на аффірмації або реконструкції, сплощується до гасел або самоствердження (не плутати з посиленням чи набуттям голосу). Ідентичності цементіють і тяжіють до одномірності замість множинності.

Так виглядає, приміром, Албанія, яка потрапляє в пастку власної іронії зі скелетом прадавнього кита, позиченого з музею в Тирані, та документацією перформансу із подорожами цього скелета вулицями міста, або Італія з масштабною реконструкцією зв’язків нинішніх художників із класичною «італійською» традицією. Ірак та Іран із документаціями травм сучасної історії (хоча тут варто зазначити, що іранському павільйону вдається уникнути дидактики й вибудувати дуже цікаву та багаторівневу історію), та багато інших.

Albanian pavilion. Armando Lulaj. It Wears as it Grows. 2011. Still from Film

Перформанс Армандо Лулая, проект “Албанська трилогія”, Албанія. www.albanianpavilion.org

Гарною нотою іронії, заснованої на чудовому почутті гумору, стають тут павільйони Польщі та Литви. У польському С.Т. Яспер (Крістіан Томашевський) і Йоанна Маліновська привозять польську романтичну оперу «Галка» Станіслава Монюшка в гаїтянське село, в якому, не послухавшись Наполеона, осіли колись польські солдати, отримавши почесний статус «чорних громадян». У латиському Катріна Нейбурга та Андріс Еглітіс занурюють глядачів у простір радянського гаража та його роль у формуванні радянської «чоловічості».

Загалом на цій бієнале, попри назву її головного кураторського проекту «Всі майбуття світу» (All the World’s Futures), багато минулого. І загалом усього багато. Abundance – надмір – чи не головне означення проекту Оквуї Енвезора, переважно вживане з негативним підтекстом. Цьогорічний проект часто порівнюють із попереднім, із «Енциклопедичним палацом» Максіміліано Джіоні, віддаючи перевагу витонченості й грайливості Джіоні у порівнянні з нагромадженням робіт, смислів і незнайомих імен і контекстів у Енвезора. І справді, Арсенал і центральний павільйон у Джардіні загромаджені – масштабними інсталяціями (Террі Адкінс, Кутлуг Атаман, Томас Хіршхорн), документаціями і розслідуваннями (Ханс Хааке, Тарин Саймон, Самсон Камбалу), тривалими відео. Енвезор включає у свій проект велику кількість художників із малознаних у мистецькому мейнстрімі країн і контекстів, зокрема – африканських художників.

Розуміння власного нерозуміння втомлює, хочеться плюнути на все це мистецтво й просто вийти у Венецію, до води, до зрозумілої краси теракотових будиночків із зеленими ставнями і розвішаною кольоровою білизною. Усіх майбутніх світу так багато, що в якийсь момент зникає певність, чи хочу я знати хоча б одне. Але незалежно від мого бажання чи від мого знання – вони все одно існують. Як існують усі ці роботи, усі ці історії – про сучасне невидиме рабство (Ібрагім Махама), про неможливість друкувати фотографії під час війни, а тому необхідність описувати їх словами (Йоана Хаджітомас і Халіль Йорейге), про буденність, якою прикриваються людські трагедії (Микола Рідний), про очевидність, абсурд, божевілля, свавілля, гроші, використання людьми людей, війни, сліпоту…

All the world's futures. Hans-Haacke-World-Poll

Ганс Хааке, “World Poll”, павільйон Канади. www.canadianart.ca

Енвезор відмовляється розповідати нам традиційні кураторські історії, нанизувати сенси і виплітати наратив(и). Він просто вивалює на наші голови світ, яким він є сьогодні –  надмірним, незрозумілим, переповненим інформаціями, які часто неможливо, а часто і просто не хочеться розуміти. У певний момент блукання поміж роботами, ловлю себе на тому, що очі зупиняються на великих і простих інсталяціях, шукають зрозумілих смислів, підтвердження якогось уже готового знання. Усе решта – просто провалюється в нікуди.

Саме так кожен із нас працює з інформацією щодня, щогодини, бабраючись у надмірі картинок, новин і смислів, коли, як у роботі Тіффані Чанг, десятки й сотні цифр, що стосуються жертв війни в Сирії зливаються у красиві кольорові візерунки, більше не ранять, радше прикрашають. «Не вдаючись у деталі, ви радше підтримуєте зовнішню політику США? Зовнішню політику Росії?» ‒ «Так, переважно. Так, але часто не погоджуюсь. Ні. Не знаю» ‒ запитує в новому опитуванні Ханс Хааке. Що відчувають усі ці люди, які, сміючись, натискають на екрани айпедів, відповідаючи на його запитання? На що вони впливають? Може, на всі майбутні світу ‒ із міцно зав’язаними очима?

Коментарі


спецтеми: