“Ми бачимо все до горизонту, а він як межа, якої насправді не існує. І щось є за горизонтом”

Фото: Катерина Переверзева

Щороку село Могриця Сумської області перетворюється на резиденцію просто неба для митців із різних куточків України. Проводячи 10 днів у тісному зв’язку з довкіллям, художники в співавторстві з природою творять ленд-арт.

Cимпозіум «Простір покордоння» відбувається вже 21 рік, тож Могриця сформувала вже два покоління художників і художниць, для яких ленд-арт став невід’ємною частиною світогляду.

Лишаючись сам на сам із собою серед природи, художник ставить собі питання: що я можу та маю право змінювати, якою мірою я можу втручатися? Тонка взаємодія з природою загострює почуття відповідальності за найменше вторгнення у вже створене та наявне.

Під час симпозіуму ми записали розмову між художниками ленд-артистами Станіславом Туріною та Віталієм Коханом, яку передаємо без втручання, лише з деякими коментарями. Ця розмова чимось схожа на процес творення самого ленд-арту — повільний, природний і непередбачуваний: «Союз хаосу і порядку. Контрольована не контрольованість». Проект відбувся за підтримки Спільнокошт “Велика Ідея” і фонду Відродження.

Проект “Прибирання кар’єра” Фото: Катерина Бучацька

Віталій Кохан: Привіт, Станіславе! Що ви вчора? До ночі працювали?

Станіслав Туріна: До другої десь. Але не з самого ранку, я почав десь годині о третій.

В. К.: Це хорошо. Давай тоді поговоримо. Що ж буде далі? Ти вигадав питання, які могла би поставити Вікторія?

С. Т.: Одне тільки.

В. К.: Ану постав!

С. Т.: Яке місце на Могриці тобі найбільше подобається? Яке твоє улюблене місце?

В. К.: Яке романтичне питання від Вікторії! Багато є місць, але отам, на пагорбі найвищому.

Я люблю нички, де можна сховатися з пляшкою портвейну. На найвищому пагорбі ми неодноразово зависали на всю ніч, палили вогонь. Там, де алея дерев, у які влучала блискавка: найвище місце цієї місцевості. І там, якщо на горі стояти, то сонце підіймається на галявині, в лісі навпроти. Але не з лісу, а з галявини. А тобі яке подобається?

С. Т.: Мені подобається місце біля магазину, біля дальнього, біля церкви. І ще, на тому березі: навпроти високих пагорбів. Туди майже ніхто не ходить, мало хто працює з симпозіуму. По дорозі на пагорби мені подобаються високі трави.

В. К.: Ооо.. На тому березі я не щороку буваю.

А я таке питання вигадав: а чому ти, Станіславе, погодився бути модератором? [Цьогоріч команда організаторів вирішила зробити новий формат проведення: 8 кураторів, кураторок та модератор — ред.]

С. Т.: Не знаю. Я не думав, що можна відмовитися. Зараз запитав, я подумав: дійсно, я міг би відмовитися. І в мене є підозра, що може навіть це було би краще. Але так як людина хоче завжди зробити ще краще, то я подумав, що все-таки, навіть не знаю… Я розумію, що мені, напевно, буде важко з цією місією впоратися, бо я не зовсім розумію, що я маю робити.

Ну, спробуємо.

В. К.: Я думаю, що це дуже хороша для тебе роль. І ти певною мірою її і так виконував минулого року.

С. Т.: Так як я на Могриці двічі був, то коли я починаю думати, як до цього можуть поставитися постійні резиденти Могриці, то мені трохи лячно. Я не збираюся нові порядки наводити. Але все одно, я підозрюю, що буде зчитуватися: хто я такий, щоби про ленд-арт говорити?

В. К.: Мені здається, ти дуже прижився і є враження, що ти був там і в ті роки, коли ти там ще не був.

С. Т.: Мене це і лякає. Я дуже люблю гасло «импровизируй и побеждай», напевно, цим і буду займатися.

В. К.: Ми по суті так спланували симпозіум, що немає особливої можливості задумати все заздалегідь. Кураторські групи зберуться і будуть щось обговорювати або не обговорювати. Мені здається, це правильний хід, якщо ми хочемо нове щось віднайти — це, звісно, надзадача.

Мене це зараз вражає: чи потрібні взагалі художні задачі або ідеї?

От, наприклад, хочу тобі розказати про дороданго.

Береш землю, відділяєш камінці і трошки зволожуєш. Ліпиш кулю з цієї землі, ретельно так її виліплюєш. Кладеш у пакет, щоби вона повільно висихала і коли підсохне — досипаєш просіяною землею, щоби дрібніша фракція, крутиш його в руках, шліфуєш і воно потроху висихає. І наприкінці так ганчіркою прошліфовуєш і виходить блискуча така куля. Вона має вигляд відполірованого каменю. Я зробив декілька таких штук із нашого харківського чорнозему. В мене вони вийшли не дзеркальні, але блискучі. Мене вражає, що в цьому немає мистецтва взагалі, ти ніякі задумки, ніякі задачі мистецькі не виконуєш, але через тактильний контакт із цим предметом виходить річ, яка дуже вагома. Це, до речі, вигадав японський вчитель для школярів: розвага робити дороданго (в перекладі: куля з багна).

Я думаю в Могриці всіх охочих зібрати, зробити майстер-клас із виготовлення дороданго — пожива для роздумів.

“Консервація туману”

С. Т.: Я подумав, що симпозіум для багатьох був такою зоною втечі, прихистком, де ти міг робити все, що заманеться. Будь-які обмеження усіма сприймаються як щось недоречне.

В. К.: А в чому обмеження?

С. Т.: Теми, наприклад. Великою мірою цей симпозіум і привабливий тим, що всі збираються за одним столом. Звичайно, є свої компанії: молодші, старші. Але ніщо не заважає цим компаніям перетинатися. І в цьому перевага: ти можеш поспілкуватися з будь-ким про що завгодно.

Будь-кого запитати про свою роботу, подивитися на його роботи.

В. К.: Є спілкування і воно дуже важливе, але воно недостатньо глибоко проходить, як на мене.

С. Т.: Я думаю, воно проходить достатньо глибоко, але не в нас. В тому плані, що ми стали старші, нас чимось вразити набагато складніше. Соціальні мережі багато що змінили, якщо колись на різних фестивалях спілкування зводилося до обміну інформацією (що бачив, яких художників знаєш), то зараз — мільйон інформації і люди по-іншому трохи спілкуються.

В. К.: Я нещодавно з Бучацькою [Катерина Бучацька — художниця, учасниця симпозіуму –  ред.] листувався й ми жартували: коли люди приходять на виставку, їм хтось пояснює роботи, або вони самі якось для себе пояснюють. Виходить, що люди приходять за поясненнями. А я Катерині кажу: ми постараємося і зробимо якомога більш непояснювальні роботи. І мені здалося, що це може бути непогана задача: зробити щось, що неможливо пояснити. Це я вже про свою кураторську роботу. [Віталій Кохан — один із кураторів цьогорічного симпозіуму — ред.]

Ти будеш привносити  аналітичну складову.  Коли люди матимуть сиру інформацію від інших учасників і твою аналітичну — це буде поштовхом. Наприклад,  в академії, роблячи копію малюнку Дюрера або Модильяні, ти починаєш розуміти, як мислив той художник. Ти стикаєшся з роботою як із результатом художнього аналізу, відчуттів. І воно розкриває тобі нові горизонти. Я прямо підвів до “Формули горизонту”. [Цьогорічна тема симпозіуму — ред.] А що ти думаєш про цю тему?

С. Т.: Задача будь-якого художника — обійти тему. Звісно, є люди, які працюють над темою. Може, комусь сподобається, хтось геніальне щось придумає. Але більшість буде йти трохи по-іншому, щоб не впадати в ілюстраторство.

В. К.: Зазвичай на симпозіумі підхід такий: зробити тему метафорою. Я для себе її так оформив: метафора в тому, що є горизонт і ми бачимо все до горизонту, а він як межа, якої насправді не існує. І щось є за горизонтом.

С. Т.: Для мене лінія горизонту — чітка горизонталь. Все розкреслює на верх і низ. Я не думаю про цю далечінь, бо знаю, що там в далечині російський кордон. Для мене горизонт закінчується не лінією, яку я бачу, а усвідомленням того, що там десь кордон.

В. К.: Цікаво, Віка випадково сказала «мистецтво довкілля», а я ще подумав про «мистецтво перевкілля».

С. Т.: Післявкілля.

В. К.: Я щойно зрозумів, що слово довкілля зв’язано з поняттям горизонту. Довкілля — це все, що до кола. Якщо глянути навколо нас, цей горизонт утворює коло.

В. К.: Існує уявлення, що в ідеальному світі ленд-арт призводить до того, що людина починає гармонійно жити зі своїм довкіллям: природою і середовищем, в якому вона існує. Що ти з цього приводу думаєш, чи це просто ідеалізація? 

С.Т.: Судячи з того, що у нас відбувається, ленд-арт — це трохи про інше. У нас він не популяризований. Коли я шукав у гуглі дещо про ленд-арт, там видавало російського художника, одного з головних художників на «Архстоянии» [один із найбільших фестивалів ленд-арту та ландшафтних об’єктів в Росії – ред.] Він говорив, що у ленд-арту два шляхи: його або починають переводити в розряд дизайну, коли люди дійсно роблять красиві штуки, але вони позбавлені художності, або це роботи художників, для яких це не просто спосіб самовираження, а система світогляду. Загалом для людей, які серйозно займаються мистецтвом,  у певний момент цей вид мистецтва стає невід’ємною частиною їхнього світогляду.

Популяризація призводить як до плюсів, так і до мінусів. Ширше коло людей дізнається, починає цим займатися і, звичайно, більше з’являється попси. Так як ленд-арт самою своєю суттю пов’язаний з довкіллям, то було б непогано, якби люди займалися цим як хобі: були б ленд-арт школи, майстер-класи.

Станіслав Туріна. Фото: Катерина Переверзева

Віталій Кохан. Фото: Катерина Переверзева

В. К.: У Швеції діти в літніх таборах займаються ленд-артом.

С. Т.: Не тільки в Швеції, дівчина в Чернівцях збирається зробити ленд-арт, нас із Павлом кликали в Польщу щось дітям показати про ленд-арт [Павло Ковач – разом із Станіславом та іншими художниками заснували Відкриту групу, Павло також буде куратором на цьогорічному “Просторі покордоння” — ред.]

Коли я в 2011 році показував своїй родині книжку «Мистецтво довкілля», то тітка казала: «Ну так, це щось таке непонятне. Це ви щось робите, понятне тільки вам, не можна розібратися в тому». Не знаю, чи змінилася її точка зору, але ймовірність того, що вона лайкнула чи перепостила якусь статтю «500 шедеврів ленд-арту», з кожним роком збільшується, бо я таких статей бачу багато, при чому не на спеціалізованих сайтах, а на сайтах, де просто зібрані різні цікавинки.

Може, вже є не 500, а більше шедеврів ленд-арту. З одного боку, серед цих 500 є багато просто таких гарних об’єктів, там немає нічого провокативного. Але, з другого боку, не можу згадати жодної провокативної речі в ленд-арті.

Я згадую, як я почав займатися ленд-артом. Це сталося випадково: ми потрапили на один фестиваль, познайомилися з Мирославом Вайдою.

Потім ми познайомилися з Якуніним Сергієм Івановичем, це люди, для яких ленд-арт не просто слова і не просто віяння моди. Особливо для Сергія Івановича, одного з першопрохідців ленд-арту на наших теренах. Відчувається їхня серйозність у ставленні до ленд-арту.

А ти як прийшов до ленд-арту, окрім того, що ти там виріс? [Батьки Віталія Кохана — художники ленд-артисти, одні з резидентів “Просторо покордоння” — ред.]

В. К.: Мене вражали всі ті художники, що приїздили на Могрицю. У мене якраз був період молодечого максималізму. І я думав: та я зараз теж щось таке геніальне вигадаю. Треба тільки подумати трошки і так років два думав, потім почав щось робити. Це було дуже дико для мого світогляду на той час, у мене просто рвався шаблон. Я, мабуть, досі не розумію, що таке ленд-арт, сам для себе. Це річ, яка продовжує видозмінюватися. Мистецтво в цілому і будь-які види мистецтв — це динамічна структура, її можна окреслити в певному моменті. Але вона постійно розвивається. Принаймні для мене. Я вважаю своєю першою серйозною ленд-артовою роботою «Вторгнення». В лісі я побілив низ дерев вапном. Я її зробив у такому місці, куди так просто ніхто не ходив: завчасно ніхто не бачив, що там відбувається. Коли люди прийшли на презентацію, дивляться навколо і запитують: а де ж об’єкт? Свідомість людей наскільки звикла до побілки, що вони не помітили. Це так відгукнулося мені добре.

Коли я вже навчався в академії, я ходив містом і думав про покращення. Оця побілка, яку щороку примусово роблять, її ж можна робити через трафарет — витинанки. А потім приїхав на Могрицю і зрозумів, що витинанки тут ні до чого.

С. Т.: Яка твоя найулюбленіша робота на Могриці?

В. К.: Це був один із перших років, коли ленд-арт прозвали ленд-артом. Андрій Блудов задіяв дуже багато людей, щоб окреслити русло ріки. Заліз із фотоапаратом на пагорб і знімав інший берег. Ці вогники, студентів 30 і в кожного був горщик із дитячого садкa, з ґнотом і керосином, і нам треба було його тягнути за мотузку, щоб окреслити русло, на відстані 2 кілометрів.

С. Т.: Коли я говорю про  ленд-арт, у мене таке враження, що біля мене сидить Сергій Якунін і я добираю слова, щоб не бовкнути зайвого. Йдеться про те, що він займається цим близько 30-ти років, це для нього непросто: може займатися, може не займатися. А для мене це все ж не забавки…

Ти ленд-артом займаєшся, окрім симпозіуму? Я навіть хотів зробити для себе класифікацію: художник-ленд-артист — це той, хто займається ленд-артом не тільки на фестивалях.

В. К.: Можна сказати, що так. Коли випав сніг і він такий незайманий… Я ліпив кульку і закидував її на таку далеку площину снігу…

Я дуже захоплююся натуральними, природними процесами. І в моїх роботах, об’єктах, мені здається, присутній дуже сильний вплив ленд-арту,  я хапаюся за натуральні процеси.

С. Т.: З одного боку, займатися ленд-артом — це дійсно смішно. Але чим тоді займаються ленд-артисти старшого покоління? Вони ж справді займаються ленд-артом!

Я от думав, що коли робиш щось на природі, відходиш, а воно само далі робиться. При тому всьому ти намагаєшся зробити ідеально, а воно виходить кострубато. Природа нічого не старається, а у неї все виходить. Це експропріація природних досягнень.

Кожен по-різному ставить акценти. Але це важливо.

В. К.: Це дуже цікава тема: що природа сама робить.

С. Т.: Вона робить ідеально. Східна культура має значний вплив на ленд-арт: буддистські практики. Це схоже на написання ієрогліфів: з одного боку, майстер пише, але з другого — видно хляп. Тобто контрольована неконтрольованість. Це союз хаосу і порядку.

Я подумав, що наші розмови — як сходи. Перша бесіда майже ні про що, друга — детальніша. Якби ми вчора не проговорили загальність, ми не дісталися б до сьогоднішньої розмови. А в наступній сесії можна буде дійти до чогось іще. Це як сходи. Можна їх, звісно, назвати сходами вниз, але це не обов’язково.

Коментарі

спецтеми: