Державний антисемітизм у СРСР і доля архітектора

Ресторан "Динамо" Йосипа Каракіса, 1931 р. Із книжки Олега Юнакова “Архитектор Иосиф Каракис”

У жовтні ГО «Urban Forms Center» запустив мультимедійну онлайн платформу «Енциклопедія архітектури України». Ресурс об’єднує кількадесят короткометражних фільмів і критичних текстів, присвячених окремим аспектам історії й сучасності архітектури в Україні, її впливу на суспільство, політику й економіку і навпаки. Однією з порушених кураторами й учасниками проєкту тем є вплив антисемітизму на архітектуру.

Архітектори в СРСР, як і більшість технічної інтелігенції, зазвичай почувалися значно вільніше, ніж гуманітарії. Основні хвилі репресій обходили їх стороною. Шанс пережити роки Великого терору 1937–1938 років був значно вищим, ніж у представників багатьох інших професій — відсоток обвинувачених у шкідництві, диверсіях чи шпигунстві архітекторів був порівняно низьким.

До кінця 1930-х років порівняно безпечно почувалася й основна маса єврейської інтелігенції. Ясна річ, за умови, що конкретні її представники не потрапляли до якоїсь із інших груп ризику. Зокрема, якщо вони не брали участі в культурному житті інших національних груп, не належали до «старих більшовиків» і не мали за плечима іншого «сумнівного» політичного минулого (членства в Бунді чи Поалей-Ціон, не кажучи вже про єврейські політичні групи, які не було поглинуто більшовиками).

У другій половині 1930-х ситуація почала поступово змінюватися. Спочатку під репресії потрапили ті інтелектуали-євреї, які працювали безпосередньо в єврейській культурі. Зокрема, їдишомовні літератори й науковці, котрі переїхали до СРСР упродовж 1920-х–1930-х розбудовувати єврейське культурне життя в Радянській Україні чи Білорусі чи (згодом) у Біробіджані. Але їм у провину не ставилося власне походження, а лише «надмірна» національна активність чи просто зв’язок із закордоном. Вичищення євреїв із партапарату й урядових структур у ті ж таки роки відбувалося приховано від сторонніх очей.

Однак після Другої світової війни стан справ змінився кардинально. Перші симптоми були непомітними для публіки — Єврейський антифашистський комітет продовжував свою діяльність, знищення євреїв документувалося поряд із іншими злочинами нацистів, московська газета «Дер Емес» і однойменне видавництво продовжували працювати. Натомість, про знищення набору «Чорної книги» 1947 року знали лише причетні до її підготовки та ініціатори її заборони. А підозри щодо того, що загибель у січні 1948 легенди єврейського театру Соломона Міхоелса не була нещасним випадком, не набули поширення. Тим паче, загиблий буквально нещодавно став лауреатом Сталінської премії…

Та після проголошення Держави Ізраїль навесні 1948 року все змінилося. Незважаючи на соціалістичні переконання лідерів новоутвореної держави — саме соціалісти з партії «МАПАЙ» відігравали чільну роль у ізраїльському політичному житті в перші десятиліття його існування — вона не стала знаряддям радянського впливу на Близькому Сході. Після того, як провал геополітичної ставки СРСР на Ізраїль став очевидним, ставлення до власних радянських євреїв не могло не змінитися.

Досі вони — особливо русифіковані й нерелігійні — вважалися своїми до кісткового мозку, цілковито радянськими людьми. Іншої батьківщини за межами СРСР євреї не мали і, навіть якщо конкретний представник цієї меншини народився за кордоном, він у багатьох випадках не сприймався як «нацмен».

Ідея створення єврейської держави за межами Радянського Союзу десятиліттями висміювалася в радянській публіцистиці на єврейську тему як утопічна. Ставши доконаним фактом, проголошення Ізраїлю автоматично зробило євреїв СРСР «зовнішньою» меншиною — вони раптово отримали нерадянську батьківщину. І те, що самі радянські євреї не вважали Ізраїль батьківщиною, справи не змінювало. Органи держбезпеки й партійна верхівка знали краще. Жупел «сіонізму» стало можливим прикріпити до будь-якого єврея, який «демонстративно» не відмовлявся від своєї ідентичності. А тим, хто, маючи «незручну» «п’яту графу», мовно й культурно асимілювався (навіть якщо це зробили його предки одне-два покоління тому), можна було закинути «космополітизм». Це робило заплановану чистку більш усеохопною.

У 1948–1949 роках радянська політика ізоляціонізму дійшла свого піку. Поряд із «судами честі» над науковцями й поширенням ідей про Росію як «батьківщину слонів» почалося вичищення «потенційно ненадійних» осіб із різних галузей науки, освіти й культурного життя. Хтось, як, наприклад, академік Євгеній Тарле, міг дозволити собі навіть 1951 року прямо під час університетської лекції в МДУ сказати, виправляючи неправильну вимову свого прізвища студентами: «Я не француз, а єврей». А от менш іменитим діячам доводилося не висовуватися.

Того ж таки 1951 року хвиля напівофіційного антисемітизму докотилася до Київського інженерно-будівельного інституту (тепер — Київська національна академія будівництва та архітектури). Якщо в гуманітарних навчальних закладах і наукових установах це означало практично гарантоване звільнення і, у кращому разі, переведення на роботу до якогось обласного центру чи за межі республіки, то в технічних ситуація була дещо кращою. У багатьох випадках від обвинуваченого в «космополітизмі» вимагалося просто публічно покаятися у приписаних керівництвом гріхах. Бажано було взяти на себе ще якусь провину, продемонструвавши готовність скоритися волі партії.

Можна було поступитися принципами і залишитися працювати в установі, якій віддав найкращі роки — чи навіть десятиліття — життя. Але наскільки порядним був такий вибір?

У КІБІ мішенню для критики стали два викладачі — Яків Штейнберг і Йосиф Каракіс. Перед у обвинуваченнях вели їхні найменш професійні колеги, для яких звільнення когось із талановитіших означало автоматичне просування кар’єрними сходами. Першу скрипку в наклепах грав секретар парткому інституту Георгій Шлаканьов, якого його колишній студент Георгій (Григорій) Калюжнер у спогадах схарактеризував як «цілковитого нездару в архітектурі» (серед відомих на щастя нереалізованих проєктів за участю Шлаканьова — план реконструкції зруйнованого під час війни Хрещатика «Победа», який передбачав демонтаж уцілілого Бессарабського ринку — на конкурсі проєктів відбудови Хрещатика в січні 1945 року він зі співавторами отримав третю премію).

Штейнберг — старший лише на кілька років, але досвідченіший у бюрократичних справах — пішов на поступки. Каракіс лише побіжно визнав окремі помилки, додавши, що працював «як веліло сумління». Для організаторів цькування цього було явно недостатньо. І те, що приводом для обвинувачення в космополітизмі у випадку Каракіса були конструктивістські проєкти початку 1930-х років, які на час їхнього спорудження були цілком собі мейнстримом, а на початок 1950-х здавалися чимось давно минулим, справи не змінювало. Непокірність мала бути покараною.

Справу зіпсувала несподівана реакція студентів — вони відповіли на «покаянний» виступ архітектора оплесками. Один із них — Михайло Будиловський, якому кількома десятиліттями пізніше довелося постраждати від чергової антисемітської кампанії — організував збір підписів під листом на захист улюбленого викладача. Цей документ, відомий як «лист 13», не вплинув на наперед ухвалене рішення про усунення архітектора з інституту (цю історію описує у книзі «Архитектор Иосиф Каракис» онук Каракіса Олег Юнаков). Проте, цілком імовірно, врятував його фізично. Формальною підставою для звільнення було оголошено «скорочення кількості годин», виділених на кафедру, на якій він працював. Це на певний час закривало можливості для офіційного працевлаштування за фахом, але не тягло за собою серйозніших наслідків. Йосиф Каракіс залишився в Києві.

Уже за кілька місяців директор Державного інституту проєктування міст ГИПРОГРАД (тепер Український державний науково-дослідний інститут проєктування міст «ДІПРОМІСТО» ім. Ю. Н. Білоконя) Володимир Новіков запросив архітектора до своєї установи. На новому місці Каракісу довелося зосередитися на розробці типових проєктів шкіл. Тим самим він займався й після переходу до КиївЗНДІЕП аж до виходу на пенсію, так і не повернувшись до викладання до кінця життя.

У 1965–1966 роках Каракіс розробив кілька варіантів проекту меморіалу в Бабиному Яру для закритого конкурсу (основна його частина відбулася восени 1965). Його співавторами були художник Зиновій Толкачов (автор відомих графічних серій «Майданек» і «Квіти Освенцима», який на межі 1940-х–1950-х також постраждав від обвинувачень у «космополітизмі» й «сіонізмі») та скульптори Яків Ражба і Євген Жовніровський. Ані цей задум, ані жоден інший (зокрема, проєкт учнів Каракіса Авраама Мілецького й Михайла Будиловського за участю Ади Рибачук і Володимира Мельниченка як художників) не було втілено в життя.

Як Каракісу, так і Мілецькому, як свідчила колишня завідувачка відділу «Бабин Яр» Музею історії Києва Тетяна Євстаф’єва, було зроблено однаковий закид — символічне зображення семи відрогів Бабиного Яру у їхніх проєктах витлумачувалося як закамуфльований образ менори. Цю ж думку висловлює нью-йоркський архітектор Євген Оленін. Варіанти проєкту Мілецького можна побачити на ілюстраціях до написаної 1966 року відомої статті Віктора Некрасова «Новые памятники» та на добірці аматорських фото з виставки 1965 року, оприлюдненій Еммануїлом Діамантом; один із варіантів проєкту Каракіса можна побачити у згаданій вище статті Оленіна, зображення інших розміщено на меморіальному сайті Йосифа Каракіса). Єврейську складову з точки зору партії потрібно було розчинити у загальній трагедії «радянських громадян». Простіше кажучи, витерти пам’ять про те, що більшість розстріляних у цьому місці було вбито лише й винятково за те, що вони народилися євреями.

Ландшафт Бабиного Яру змінився. У наш час на його місці складно навіть просто уявити візуалізацію проєкту Каракіса, бо ж і самого яру немає.

 

Проєкт реалізує Громадська організація Urban Forms Center у партнерстві з малою культурною столицею України 2020–2021 року – містом Славутич, Славутицька міська рада і Центральний державний науково-технічний архів України за фінансової підтримки Українського культурного фонду та Zagoriy Foundation. Позиція Украі?нського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.

 

Коментарі



спецтеми