Незамінний пристрій
© Віктор Тімохін
Марія Анна Потоцька
- Катерина Ботанова
- 19.12.2011
-
-
- 276
Зібрана відтоді колекція творів – котра складається з подарунків художників, - сьогодні лягла в основу колекції нового музею MOCAK, котрий відкрився 2010 року.
Катерина Ботанова: Краків – це місто з багатою історією та культурною спрадщиною. Навіщо йому, на Вашу думку, музей сучасного мистецтва?
Марія Потоцька: Для жодної людини і жодного місця самої лише історії не достатньо. Наша місія полягає в теперішньому – в подіях нашого часу. Будь-яке місто, яке прагне бути культурним містом, не може існувати без музею сучасного мистецтва. Таке місце як Краків просто мусить мати цілу низку музеїв – від тих, які документують давню історію й до сьогодення. Мене дуже тішить, що я – це “сьогодні”.
К.Б.: А чи кожне велике європейське місто потребує музею сучасного мистецтва?
М.П.: Не кожне. Потреба залежить від іміджу. Якщо місто уявляє себе як широкий простір для всіх, якщо місто хоче створити чіткий образ, воно не може обійтись без музею сучасного мистецтва.
К.Б.: Які цілі такого музею сьогодні?
М.П.: Головна – переконати “кожного”, що сучасне мистецтво – незамінний пристрій для розуміння людського досвіду, що без мистецтва “створеного для зараз” кожне суспільство втрачає відчуття розвитку і критику суспільного ґрунту.
К.Б.: Як такий музей вибудовує стосунки з аудиторією?
М.П.: Можна будувати такі стосунки через просту мову, пояснення і живу освіту. На жаль, більшість кураторів і навіть критиків не можуть перекласти мистецтво в слова. Звісно, часто вони мають інтуїцію щодо того, чим є мистецтво, але вона не має мови. Вони можуть віднайти і показати мистецтво, але не можуть перекинути місток між творами і глядачем.
К.Б.: Чи існує суттєва відмінність між публічною і приватною власністю, коли йдеться про музей?
М.П.: Музей може існувати в будь-якому з цих варіантів. Але статус може злегка впливати на ступінь взятих на себе зобов’язань. Муніципальні й національні музеї – особливо, коли вони не декларують меж свого інтересу – мають забезпечити “повний смак реальності”. Приватні музеї можуть бути обмеженими у своїх інтерпретаціях, виборах, медіях і темах. Вони можуть відверто слідувати приватним смакам власника чи того, хто їх створив.
К.Б.: Частина колекції MOCAK – це Ваша приватна колекція. Чому Ви передали її музею? Як довго збиралась така колекція?
М.П.: З моєї приватної етичної точки зору – це не була моя приватна колекція. 80% творів я отримала в подарунок від митців, які від початку знали про мої наміри й про призначення колекції. Я не збирала цю колекцію для власної втіхи, але для музею сучасного мистецтва у Кракові. Я була “лише” самопризначеним адміністратором, а також власником, з юридичної точки зору. Коли заходить про важливіть сучасного мистецтва і його роль у людському самоусвідомленні, я стаю трохи божевільною, і я завжди хотіла допомогти організувати дім для такого мистецтва.
К.Б.: Але так багато років Ви послідовно і відданно збирали колекцію для музею, якого не існувало і навіть не було певності, що він коли-небудь з’явиться.
М.П.: Важливі проекти потребують часу. Влада Кракова не була готова для такого проекту дуже і дуже довго. Однак лишень ми всі узгодили свої наміри, коли всі, хто мав культурницьку свідомість, захотів мати такий музей у Кракові, - він став реальністю. Лише великі приватні гроші можуть створювати такі проекти швидко, відкривати їх супротив політично хвилі.
К.Б.: Ви почали курувати мистецтво під час студіювання польської мови і літератури. Що стало поштовхом до курування, ще й кількох галерей водночас? За який кошт все це відбувалось?
М.П.: Коли я починала ці галереї, в Польщі не було професійних студій для кураторів. Не було навіть слова такого - “куратор”. Провадити андеґраундну галерею – це не робота, а самореалізація. Чимало років я заробляла експортом старого мистецтва і час від часу працювала на шведському заводі металу. Це й було головним джерелом для існування і для мене, і для галерей. Пізніше я почала отримувати підтримку від інституцій, з якими співпрацювала.
К.Б.: Яка головна відмінність між курування галереї та музею?
М.П.: Добре питання. Існує дуже важлива відмінність. Галерея – особливо андеграундна – є частиною професійного дискурсу, місцем, де майже всі знають, про що йдеться. Музей сучасного мистецтва існує для непрофесійної аудиторії, яка шукає чогось, що змусить її замислитись, щось відчути, отримати шок. Мистецтво, яке там показано, слід оточувати всіма можливими формами пояснень. У простих словах, але без компромісу в інтерпретаціях.
К.Б.: У своїй лекції в Києві Ви зазначали, що є найбільш зацікавленою у декількох “пост-“ явищах: постколоніалізмі, постфемінізмі, постісторизмі. У чому полягає цей інтерес у постнаративах?
М.П.: Бо вони є уважнішими до конструювання ідеологій. Вони намагаються зрозуміти помилки минулого, перетворити їх у позитивну енергію замість творити нову зброю для контролювання ситуації.
К.Б.: Україна поволі вступає у дискусію щодо (соціальної) відповідальності художника та його роль у суспільстві. Яка тут Ваша позиція?
М.П.: Художники ні за що не відповідають. Це міф. Час від часу мистецький світ витворює таку відповідальність на власний розсуд через власну схильність до певної точки зору.
Марія Анна Потоцька – критик і теоретик мистецтва, авторка численних критичних та філософських текстів. Закінчила факультет польської філології та історії мистецтва. З 1980 року збирає міжнародну колекцію сучасного мистецтва, яка сьогодні налічує кілька сотень робіт авторства 100 митців. Від 1996 року є директором Музею сучасного мистецтва в Неполомічах (першого нового музею у Польщі з часів Другої світової). 2001-2002 була віце-директором Центру сучасного мистецтва «Уяздовський замок» у Варшаві. З 2010 – директор Музею сучасного мистецтва у Кракові (MOCAK).
