Тахелес: нестерильний простір

Дім мистецтв «Тахелес» розташований на Оранієнбургерштрассе у колишньому єврейському кварталі Берліна, де спочатку був універмаг, пізніше нацистська в’язниця, призначена до знесення, а від 13 лютого 1990 року – захоплений художниками незалежний культурний центр. Наразі це домівка для понад 100 художників. Центр працює фактично цілодобово та є одним із обов’язкових пунктів для відвідувачів Берліна поряд із такими традиційними центрами мистецтв, як Музеумсінзель та Берлінська художня галерея.

Анастасія Живкова розмовляла з координаторкою проекту Ліндою Черна про художні засади існування «Тахелес», протистояння із забудовниками та громадську заангажованість проекту.

Анастасія Живкова: Правда, що орендна плата дуже висока і що сквот вже, власне, не є сквотом?

Лінда Черна: Художники сплачують не оренду, а внески для покриття комунальних платежів «Тахелес».

Упродовж останніх 10 років ми самостійно утримуємо будинок і сплачуємо рахунки – електрика, вивіз сміття, зв’язок, страхування, інші значні й незначні видатки колективу. І це можливо тільки за умови участі тих художників, які мають тут студії та виставкові приміщення (звичайно ж, різною мірою, залежно від розміру та виду проекту).

Класичним сквотом цей будинок ніколи й не був. Це була призначена під знесення руїна. Художники врятували її й переїхали сюди за підтримки міста Берлін і Федеративної Республіки Німеччина. Художники не зайняли щось, що належало комусь іншому, – спочатку взагалі не було зрозуміло, хто власник. Крім того, художники від початку були тут бажаними гостями, бо квартал Шоенфіртель, у якому розташовується «Тахелес», був надзвичайно занедбаним.

НДР не вважала за необхідне інвестувати в район, що був поруч із Берлінським муром. Багато будинків стояли тут у напівзруйнованому вигляді, й художників заохочували до переїзду в цей район.

21 рік поспіль неможливо було б підтримувати на плаву такий великий проект – 6 поверхів у вигляді класичного сквоту. З’ясувалося, що потрібна певна структура, спільні цілі, і вони мають бути реалістичними. І коли мету проекту було сформульовано як «підтримка сучасного мистецтва», сама собою вималювалася і форма існування – дещо середнє між самокерованим житловим проектом і мистецькою інституцією.

А.Ж.: Улітку ви мали проблеми з банком-власником будівлі «HSH Nordbank». Як вирішилося питання? Хто на вашому боці?

Л.Ч.: Наші проблеми з «HSH Nordbank» почалися ще у 2008 році. Саме відтоді територія, на якій розміщується «Тахелес», підпорядковується цьому банкові. Його керівництво мало переймається культурою і все бачить лише в цифрах і cхемах. Найбільшою проблемою стало бажання банку перепродати цю територію. Вони чомусь вирішили, що зможуть вигідніше це зробити, звільнивши її від художників. Вигнати художників та зачистити територію банку не вдалося через опір громадськості. Ми зібрали 100 000 підписів на захист «Тахелесу», щодня до нас приходить кілька листів підтримки, багато людей приєдналися до акції «Я підтримую Тахелес». Нас підтримують німецькі і міжнародні медіа і, звичайно ж, політики.

Представники більшості партій заявляли, що вони за збереження Дому мистецтв «Тахелес». З іншого боку, вплив політиків на ситуацію досить обмежений – у 90-х роках ділянка стала приватною власністю.

Наразі ситуація виглядає таким чином. 4 квітня відбудеться примусовий продаж ділянки з аукціону. Ми вимагаємо, щоби Берлін викупило цю територію. Нині це можливо зробити за сприятливою ціною. З одного боку, це дало б можливість муніципалітету розвивати власне «Тахелес», з іншого – прибуток від продажу землі навколо «Тахелесу». Побачимо, чи буде так. Поки що місцеві політики не надто думають у цьому напрямку. Але з упевненістю можна сказати одне – хто б не став новим власником ділянки, навряд чи він буде гіршим за «HSH Nordbank». Якщо в нас буде новий приватний інвестор, ми просто продовжимо робити те, що робимо і зараз, ми дамо зрозуміти, наскільки цей осередок мистецтв є важливим.

А.Ж.: За роки існування «Тахелесу» в художників, напевно, була можливість об’єднати зусилля та фінанси і викупити будівлю. Чому цього не було зроблено?

Л.Ч.: Справа в тому, що продається не лише сам будинок, але і земельна ділянка навколо нього. Загальна вартість території з будинком складає близько 35 млн. євро. Із самого початку «Тахелес» був соціальним, не комерційним домом мистецтва, тобто місцем, що не зациклюється на ринковому аспекті мистецтва.

Навпаки, головна мета проекту – це надання території для створення і презентації робіт тих художників, що існують по той бік мистецького ринку. Якби із самого початку метою «Тахелесу» було заробляння грошей, він би не проіснував так довго і, напевно, був би зовсім іншим, ніж ми його бачимо зараз.

Слід зазначити, що художники самі не можуть і, на наш погляд, не повинні власноруч фінансувати цей проект, що відіграє важливу роль не лише у мистецькому, але і в соціальному та інтеграційному сенсах. Це громадський проект. Тому викуп будівлі є громадською справою. Ми не говоримо, що хтось має давати нам гроші на функціонування – ось вже 10 років ми самі забезпечуємо свої потреби. Але можливість викупу території художниками є абсолютно виключеною.

А.Ж.: Чому не всі художники «Тахелеса» підтримують акції проти продажу будівлі? Вони не зацікавлені зберегти ділянку?

Л.Ч.: Одночасно в «Тахелес» перебуває щонайменше 100 художників: одні тут мають ательє, інші – виставки, треті беруть участь у проектах, четверті – задіяні у театрі. Тобто дехто не занурюється в історію «Тахелес» та і не мусить занурюватися. «Тахелес» – це не рух, не якась група із чіткою організацією та гаслом на кшталт «Або ти з нами, або геть!». Кожен сам для себе вирішує, наскільки він може і хоче проявляти заанґажованість. І це добре. Бо завдяки цьому ми отримуємо дуже різнопланову підтримку від художників. Найважливіший аргумент проти продажу «Тахелес» – це наша культурна програма. А в ній задіяні всі без винятку художники.

А.Ж.: У сучасній Німеччині дуже популярним є поняття «гентрифікації». Чи розглядаєте ви можливість гентрифікації для вашого будинку. Щоправда, художники мали б на певний час виїхати, але після гентрифікації вони могли б заселитися вже у чисті, відремонтовані майстерні, а відвідувачі не лякалися б записаних стін.

Л.Ч.: Будьмо дуже обережними з поняттям «гентрифікації». Насправді модне слово часто використовується, аби прикрити спекуляції з нерухомістю. Наприклад, якщо подивитися на ці величні будинки навпроти «Тахелесу», ми побачимо шикарно відреставровані квартири, що вже невідомо скільки часу пустують. Тобто черги тих, хто хоче жити у люксових помешканнях і може сплачувати відповідну плату, не спостерігається.

Крім того за ремонт завжди має хтось платити. А кінцевою метою того, хто готовий сплатити ремонт, найчастіше є отримання більшого прибутку, що розходиться з принципами роботи «Тахелесу». Тож ні, хай краще і надалі у домі буде дещо прохолодно і по деяких закутках валятиметься мотлох. До того ж такий побутовий реалізм тільки приваблює відвідувачів, бо наш світ – це не люкс-ремонт. А з нашого досвіду сучасне мистецтво найкраще самовиражається у нестерильному просторі.

А.Ж.: Скільки відвідувачів ви маєте на рік?

Л.Ч.: 400-500 тисяч. Це дуже багато. Ми знаємо, бо збирали підписи для збереження «Тахелесу» серед наших відвідувачів, і підписався приблизно кожен десятий. Такий великий приплив туристів – це чудова можливість для художників представити себе. Ми особливо раді, що велика частина нашої публіки – це молоді відвідувачі. З іншого боку, нам як самокерованому проекту часто нелегко витримувати постійний приплив все нових і нових груп. Але ми стараємося

А.Ж.: Говорити «Тахелес» – значить говорити прямо. Крім безпосередньо художньої діяльності ви також підтримуєте чимало громадських ініціатив. Розкажи про це детальніше.

Л.Ч.: Назва «Тахелес» справді пасує до того, чим ми займаємось. Художник, як ніхто інший, має багато можливостей говорити відверто і для широкої публіки.

Через ситуацію довкола будинку ми багато стикалися з політиками, і це дуже цікавий досвід особисто для мене – бачити ці всі підходи, спроби знайти рішення, те, у що вони трансформуються. Все це звичайно пов’язано із медійною роботою, адже політики звикли оперувати у цій площині.

Наша активність може стосуватись таких суспільно-політичних тем, як, приміром, дискусія навколо берлінського Кунстгалле, розпочата нашим бургомістром Воверайтом. Він придумав спочатку влаштувати збір робіт молодих талантів, а потім для цих робіт збудувати розкішне приміщення, яким би керувала команда кураторів. «Тахелес» долучився до дискусії на ранніх стадіях і проголосив себе справжнім берлінським Кунстгалле. Мета цієї провокаційної акції – показати, що не можна проводити культурний геноцид, акривати одну за іншою культурні установи в місті й водночас з іміджевих причин марити про люксовий культурний центр.

Інша історія стосується економічного криміналу: в 2008 році ми самі написали і видали «Чорну книгу Fundus» – незалежне журналістське розслідування про діяльність політичних і банківських структур, пов’язаних із нашим попереднім власником. Цю сферу теж не можна відділяти від сучасної культури.

Поза цим ми задіяні в багатьох соціально активних структурах: минулого року ми брали участь у МегаШпрее демонстрації, гаслом якої було «Поверни собі своє місто», а метою – боротьба проти комерціалізації міського суспільного простору.

А.Ж.: У списку митців «Тахелеса» – художники з Європи, США, Латинської Америки, Ірану. Чи можуть українці виставляти свої роботи у «Тахелес»? Які критерії відбору?

Л.Ч.: Найлегший варіант – домовитися про виставку у «Тахелесі». Це простіше, ніж отримати тут ательє. На ательє треба чекати, поки звільниться. Для організації виставки достатньо написати або безпосередньо мені, або нашій кураторці Барбарі, і якщо в нас на цей час не заплановано нічого іншого – ми разом сплануємо взаємодію.

А.Ж.: Існує думка, що зараз «Тахелес» живе лише за рахунок свого колись гучного імені, не маючи істотного стосунку до мистецтва як такого. Скажіть, чи вважаєте ви, що «Тахелес» впливає на мистецьку сферу Берліна. Якщо так, то в який спосіб?

Л.Ч.: Цікавий закид. Із перших днів свого існування «Тахелес» мав негативні відгуки у ЗМІ. Звичайно ж, тоді наш дім мистецтв не був таким, як зараз, тому що ситуація після падіння Берлінської стіни була іншою. Але не можна сказати, що тоді художній рівень був вищий ніж зараз. Для нас самих не так важливо, в який саме спосіб ми впливаємо на мистецьку сферу Берліна. Важливі великі і малі історії успіху, що як і раніше відбуваються завдяки «Тахелес».

Взяти хоча б наш культурний обмін із Білоруссю – Олександр Родін, білоруський художник, що вже довго працює у «Тахелес», щоразу привозить до нас нових художників, музикантів, перформерів зі своєї батьківщини. З іншого боку, ми є партнерами його художніх подій у Мінську.

Наш вплив на місцеву сцену тут полягає у тому, що ми намагаємося показати, що гарні проекти можна робити і без грошей або з невеличким бюджетом. Наша установа не ставить питання таким чином, що або ми отримуємо серйозний великий бюджет, або ми припиняємо своє існування. За 21 рік свого існування «Тахелес» довів, що команда активних людей може робити чудові проекти без залучення великих проектних коштів. Це дозволяє нам бути досить незалежними від будь-яких донорів.

З іншого боку, це ускладнює роботу, але не унеможливлює. Я вважаю, що такою діяльністю ми створюємо важливий аргумент у дискусії про сучасне мистецтво. Адже в умовах світової фінансової кризи у царині культури теж постійно не вистачає грошей. А ми показуємо, що це не привід жалітися і нічого не робити.

А.Ж.: Можеш навести приклад історій успіху художників «Тахелес»?

Л.Ч.: Наприклад, наша кураторка Барбара Фрагона запросила митців, які не мали можливості продемонструвати свої роботи в Італії: Папа римський в майках, фільм про Берлусконі. Художники отримали визнання громадськості через «Тахелес» і за допомогою «Тахелес».

Є й інші історії. Деякі з них – майже казкові. Тіма Ролофса, який споконвіку робить і виставляє колажі в «Тахелес», помітив тут Донателло Версачі. І запросив до співробітництва. І це надзвичайно вдало, бо до того Тім годував себе і родину з продажу плакатів і листівок зі своїми колажами. А тепер він із сім’єю може жити зі співробітництва із Версачі. Хоча гроші не сильно змінили Тіма – він і досі п’є найдешевше пиво.

Або, наприклад, Роман Кроке, що зараз на замовлення родини Бєльських зробив виставку, присвячену єврейським партизанським загонам у Білорусі. Ця виставка має об’їхати США, бо рік тому американське ТВ-шоу помітило у нас цього художника-ілюстратора.

А.Ж.: Чи маєте ви постійних партнерів в інших країнах?

Л.Ч.: Радше це динамічний набір партнерів із різних країн. Ми часто співпрацюємо з університетами, з іншими містами як, приміром, Падуя, іншими інституціями, як Ґете-Інститут. За велику частину співробітництва відповідають безпосередньо художники. Наприклад, Родін і Мітріч організують наш обмін з Білоруссю (фестиваль «Дах» у мінському Палаці мистецтв). Все залежить від проекту. Оскільки більшість наших художників – активні мандрівники і громадяни світу, ми часто маємо проекти в найнепередбачуваніших місцях.

А.Ж.: Хто підтримує вас?

Л.Ч.: Нас підтримують дуже різні люди. Нас підтримують передовсім за відчуття справжності, яке ми створюємо. Сюди приходять за тим, чого немає у Старбакс. Викладач Сорбонни написав нам натхненного листа. Нас підтримує відомий німецький актор Бен Бекер, нас підтримує проект «Драма зруйнованих новобудов» – вони робили тут проект «Біт за Тахелес».

Нас підтримують і інші – це може бути власник кіоску на розі, якому ми важливі, бо наші відвідувачі купують у нього напої, або це може бути голландський учитель, який щороку привозить сюди новий клас і дає їм можливість поспілкуватися з художниками за роботою. Це може бути молодий студент, якому просто так ніхто не дасть свої роботи. Це можуть бути графітники, на яких ніхто не полює за те, що вони тут малюють балончиками.

А.Ж.: В Україні у спадок від радянської епохи залишилося безліч будівель колишніх заводів, які зараз пустують. Можеш порадити, як їх освоювати під арт-простір?

Л.Ч.: Як ідея це звучить дуже доречно. Приміщення, що пустують, особливо неремонтовані, часто є магнітом для молодих і творчих людей. Вони не чекають на утеплення, ремонт та інсталяцію дорогої сантехніки. Для них спартанські умови – цілком прийнятна норма.

Складнощі можуть виникнути у зв’язку з тим, що художники найчастіше сконцентровані на творчому процесі, тому забувають про юридичні документи, рахунки тощо. Тож освоєння таких приміщень під арт-простір, на мою думку, і означає запрошення до співпраці людей, що мають досвід у цій галузі. Тобто має виникнути кооперація, за якої митці наповнюють ці будівлі життям, а організатори дбають про підтримання структури.

Звичайно ж, треба заздалегідь продумувати цілі, що ставить перед собою кожний конкретний центр, – чи це має бути доступний для громадськості осередок арт-майстерень, чи житловий проект. В останньому випадку неминуче постають питання власності й доцільності використання в очах громадськості.

Окрім цього, можу лише порадити запастися волею, витримкою та мотивацією. Великих грошей такі проекти не приносять, але дають неоціненний капітал досвіду, можливість робити неймовірні проекти й укладати найцікавіші партнерства. Тому, я думаю, такі проекти варті сил і можу лише побажати успіхів у їх втіленні в Україні.