Мірон Цовнір: «Важливо хвилювати, а не скеровувати людей»
© AZH
Мірон Цовнір
- Анастасія Живкова
- 10.06.2011
-
-
- 458
Мірон Цовнір – культовий німецький нуар-фотограф, режисер, автор прозових текстів. Народився 1953 у Карлсруе, переїхав до Берліну у 1974, а у 1980 - до США. Провів 15 років у Нью-Йорку, Лос Анджелесі та Пітсбурзі як фріланс-фотограф, сценарист та режисер. Співпрацював з Александром Роквелом та Рю Муракамі у "Tokyo Decadence, Almost transparent Blue". У 1995 повернувся у Берлін після 3-місячних зйомок у Москві та Петербурзі, де він документував брутальний занепад суспільства після розпаду СРСР. Нещодавно з’явився його перший роман "Kein schlichter Abgang — Not an easy way out". Живе у Берліні, викладає в Академії кіно та телебачення.
Минулого тижня Мірон Цовнір прибув в Україну – літературно-мистецького журналу Prostory (№4) опублікував добірку його світлин та текстів, а Центр візуальної культури до 10 червня експонує ретроспективу його фото.
А.Ж.: Міроне, твої роботи розділяє понад 30 років, але твій стиль майже не змінився. Зняті у Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, Берліні чи Москві - це контрастні чорно-білі світлини про тіньову сторону життя. Як формувався твій стиль?
М.Ц.: По-справжньому пристрасно знімати я почав я у 87-му, живучи у Лондоні. Я користувався камерою моєї тодішньої дівчини, що вивчала фотографію у вищій школі. Мені не вдалося вступити до кіноакадемії – на життя я заробляв різноробом. І при цьому відчував надзвичайну потребу в самовираженні – як візуальному, так і літературному. Не знаю, чи можна сказати, що мій стиль якось формувався. Він був мені притаманний із самого початку. Я мав гарне око і не мав потреби його розпрацьовувати. Я слідував за природою, не дотримуючись певних стильових течій.
А.Ж.: Ти не називаєш своїх робіт. Їх позначають лише назви міст та роки. Назви, на твою думку, не важливі?
М.Ц.: Фотографії говорять за себе. Називання – це таврування. У фотографії співіснує безліч відтінків покути та кайфу – називаючи роботу, ти вбиваєш частину її сенсів, нав’язуєш глядачу власне судження. Імена своїм роботам дають фотографи з художньою претензією. Для мене головне мірило – це судження мого ока. Мені важливо хвилювати, а не скеровувати людей.
А.Ж.: Об’єктом твоєї фотографії є тіньовий бік людства. Чим це обумовлено?
М.Ц.: Я вважаю, що зворотній до тіньового бік репрезентований у мас-медіа надто добре. Кожне суспільство тяжіє до репрезентації своїх позитивних аспектів – будь-то з комерційних причин, чи збереження гарного настрою, або підтримання іміджу. Бідність та насильство, якщо вони і потрапляють в масову художню продукцію, репрезентуються досить нереалістично. Певні фотографи тематизували темну сторону у своїй творчості, але дуже мало хто концентрувався винятково на ній. Я вважаю, що дуже важливо, аби люди мали можливість бачити те, що суспільство намагається витіснити – свідомо чи несвідомо.
А.Ж.: Ти казав, що відносиш себе до школи Діани Арбус і Дона Мак Калліна... Як співвідноситься їхня творчість із твоєю?
М.Ц.: Діана Арбус – безперечно, великий майстер вуличної фотографії. Але її вулична фотографія часто дуже постановча. Вона готувала місця, готувала людей. Натомість я намагаюся виходити на вулицю без певних очікувань. Коли я зустрічаю своїх героїв, то спершу роблю декілька знімків, які майже напевно не вийдуть як слід. Але ці декілька хвилин “діалогу” необхідні для того, щоб увійти в контакт із людиною, дати їй час звикнути до тебе, виробити довіру.... За дві хвилини, що ти проведеш з людиною, можливо, її вираз обличчя може зовсім змінитися, стати природнішим..
А.Ж.: Чи ця темна, маргінальна сторона повсюди однакова?
М.Ц.: Звичайно ж, вона всюди різна – різні міста, різний дух часу, різна мода, різні можливості. Наприклад, контркультура Нью-Йорку 80-х відзначалася неймовірним підйомом свідомості гомосексуалів та трансвеститів. Тоді я працював викидайлом в одному з найхіповіших клубів Нью-Йорку. Пам’ятаю виступи Клауса Номі... Було таке відчуття, ніби сексуальна революція не знає меж – все можливо, ніщо не є недосяжним... Ця ілюзія почала руйнуватися у 82-83-у з першими випадками смертей від СНІДу. Після цього політика стала консервативнішою, Нью-Йорк зазнав гентрифікації – Мангеттен перетворився на фешенебельний район, і бідняки вимушені були забратися звідти.
Західний Берлін того ж періоду був позначений надзвичайною неприязню контркультурщиків до представників влади. Багато людей були панками і ненавиділи поліцію. Це був дуже політичний час, але у 90-х політика зійшла нанівець, а у нульових комерція проникла у всі закутки культури. У Східній Європі капіталізм проявляється зокрема у повальному хизуванні брендовим одягом, у Західній – у захопленні вінтажем і естетикою секонд-хенду.
А.Ж.: Ти - один із найцензурованіших європейських фотографів. Чому навіть ліберальні західні куратори часом просять тебе замінити ту чи іншу роботу?
Фотографуючи злидні, багато грошей не заробиш. Небагато є бажаючих прикрасити моїми роботами свої вітальні. Та якби я орієнтувався на покупців, об’єктами моїх фотографій були б абсолютно інші персонажі – гарненькі жінки, бонвівани світу моди, клабери... Перш за все, я мав би обмежитися якоюсь однією темою. Передбачуваність, ніше вість – це те, що обожнюють галеристи. Хто займається однією темою, має за собою сильне лобі. Але якщо ти у не дискримінативний спосіб фотографуєш хворих, нужденних, фріків, первертів, маргіналів – такими, як вони існують на цьому світі – то замість лобі на тебе чекає нетолерантність у найрізноманітніших проявах. Тому я одинак, аутсайдер. Я сам обрав цей шлях, і ОК - я не жаліюся.
А.Ж.: Добре, що ОК. Хтось же мусить підтримувати тебе?
М.Ц.: Вже 30 років як живу із того, що роблю. І завжди по всьому світі знаходяться сміливці – такі ж, як я, борці-одинаки – які мене виставляють. Першим мене виявив Вольфганг Шульц, видавець Fotografie, міжнародного фотомистецького журналу. Він дав мені 15 сторінок і допоміг видати фотокнигу про Нью-Йорк, яку щоправда, цензура вилучила з обігу. Штефан Еллерт, видавець моїх літературних творів – це теж воїн-одинак – ставить на все або нічого. Швейцарський музей фотографії Wintertur придбав 4 моїх фото для проекту Darkside 1 і одне для Darkside 2. Перший присвячений сексуальності, другий – смерті.
А.Ж.: Як співвідносяться твої фотографії та тексти?
М.Ц.: Ідучи на зйомку, я не знаю, що мені трапиться. А коли пишу, то користуюся своїм досвідом, фантазією, фрустрацією. Багато кого дратує те, що мої твори промовляють від першої особи. Люди люблять ототожнювати особистість автора і ліричного героя... Мої твори далекі від історій з гепі-ендом, але у них не йдеться винятково про нещастя. Бідний лос-анджелеський афро може виставляти нам свою кістляву дупу, але у його очах стільки грайливого фанку...
А.Ж.: Твій батько був українцем і, напевно, розповідав тобі історії про свою батьківщину. Чи можеш ти порівняти свої фантазії про Україну із тим, що ти побачив у Києві на власні очі?
М.Ц.: Ні, вони зовсім не співпадають. Мій батько втік у Німеччину зі Західної України, з невеликого села під Стриєм. На відміну від багатьох моїх ровесників-німців, я був позбавлений комплексу вини за національність свого батька. Навпаки, я пишався своїм слов’янським походженням. І хоч батько мені багато чого розповідав, те, що я бачу, зовсім не схоже на його розповіді. Навряд чи можна порівняти Австро-Угорську Галичину 1940-х із Києвом 2010-х. Втім, минувшина відчувається у Києві на кожному кроці: десятки церков із маківками, зелені пагорби, пустирі, порослі бур’янами. Крім того, я не очікував, що Київ буде таким південним – спека, розслаблені люди, зграї диких собак...
